Але це науково-популярна книга. Наукова – тому що в ній немає художньої вигадки або літературних перебільшень. Популярна – тому що в ній немає наукової полеміки, автор викладає власну версію подій, оминаючи суперечки та розбіжності. Усі, хто хоче краще знати джерела або наукову аргументацію Т. Таїрової-Яковлєвої, має звертатися до її наукових публікацій, посилання на які є в книзі.
Із задоволенням представляю українському читачеві мою версію біографії Івана Мазепи.
Вступ
Іван Мазепа – разом з Богданом Хмельницьким – мабуть, найвідоміший діяч України епохи Гетьманщини. При цьому в Росії й на заході про нього знають в основному з поем О. С. Пушкіна і Д. Байрона (боюся, що навіть багато істориків), а в Україні – з купюр гривень. Абсолютно несподівано в XXI столітті Мазепа перетворився на фігуру, яка стала активно використовуватися «патріотами» як у Росії, так і в Україні. При цьому обидві сторони використовують тільки примітивні шаблони «зрадник» або «герой», інших фарб, окрім білої й чорної, для Мазепи зазвичай не знаходять, у деталі й подробиці заглиблюються дуже рідко. Дивно, як політичний спектакль з анафемою, влаштований Мазепі Петром I для досягнення абсолютно певних завдань, на триста років укорінився в свідомості більшості російських істориків. Прокляття «зради» – звинувачення, яке сприймалося сучасниками лише як привід для знищення автономії України, прирекло форми аксіоми й незаперечного гріха. І навпаки, Мазепі намагаються приписати ідеї й прагнення, такі як державність, у сучасному значенні цього слова, або євроінтеграцію, які були абсолютно неможливі у кінці XVII – на початку XVIII ст.
Іоанн Мазепа. Верховний вождь запорозьких козаків.
М. Бернігерот. Гравюра першої половини XVIII ст.
Мазепу виривали із складного й суперечливого періоду козацьких воєн, упродовж якого всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, під впливом геополітичних і внутрішніх чинників багаторазово міняли політичних союзників, і розглядали його договір з Карлом XII як щось небувале і ганебне.
Парадокс полягає в тому, що навіть автори, що обезсмертили ім’я Мазепи – Байрон, Рилєєв, Пушкін, Гюго, Словацький, Чайковський – створювали романтичний образ, дуже далекий від істини.
Нагромадження міфів і штампів настільки щільно оточує фігуру Мазепи, що його негативно оцінювали навіть найвидатніші історики України, котрі прославили у своїх працях епоху Гетьманщини, – Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Правда, обоє вони тільки поверхово зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно й обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел.
Пам’ятник у Коломаці (Харківська область), на місці обрання Мазепи гетьманом України
Проте, Іван Степанович Мазепа – особа настільки видатна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра фарб. У його житті було стільки пригод, крутих поворотів, ударів долі й незмінного заступництва фортуни, що будь-яка художня вигадка тьмяніє на цьому фоні. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна й цілеспрямована, – він був уособленням епохи українського духовного відродження й розквіту козацтва. Поет і філософ, прекрасно вихований, казково багатий, з прозорливим та іронічним розумом, він двадцять років успішно лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля керма України. Як будь-яка видатна особистість, він, зрозуміло, збуджував заздрість і ненависть ворогів. Переживши безліч зрад і доносів, він практично нікому не відкривав свою душу. І лише з небагатьох творів Мазепи, що дійшли до нас, можна вгадати таємного романтика, в серці якого кипіли ретельно приховувані пристрасті та мрії.
Саме такого, істинного Мазепу ми постараємося витягнути з-під мішури міфології, що повиває його, і представити читачеві об’єктивний портрет, вивірені факти – які дозволять вам самим вирішувати: засуджувати або виправдовувати.
Розділ 1
Козацька Україна. Сім’я Мазеп
Люблінська унія 1569 року, що об’єднала Литву і Польщу, набатом відгукнулася в українських землях. Польща – амбітна, сильна, з могутньою армією, честолюбною шляхтою, сталою культурою і власною системою цінностей, – дуже скоро дала зрозуміти, що тихі часи Великого князівства Литовського відійшли в минуле. Традиції Київської Русі, на які спиралася і які цінувала литовська аристократія, рушилися на очах. Замість руської мови – польська, замість православ’я – католицизм. Енергійно вводилося фольварочне господарство, з його жорсткою системою вичавлювання прибутків й каторжними умовами для кріпаків. Нове адміністративне ділення – за польським зразком (воєводства, староства), нові чиновники, нова влада.
З особливою жадібністю польська шляхта дивилася на українські землі – родючі, малонаселені, що межували з Диким полем – величезними територіями, запустілими з часів татаро-монгольського нашестя. Там була принадна перспектива для збагачення, розширення своїх володінь на шкоду