Як ми й передбачали, незабаром за телеграмою з’явився і її адресант. Про його прибуття сповістила візитівка, на якій було написано: «Містер Сиріл Овертон, Трініті-коледж (Кембридж)». Зачіпаючи плечима раму дверей, до кімнати зайшов чоловік богатирської статури – не менше двохсот фунтів міцних м’язів і кісток. Він зупинився, переводячи погляд із мене на Голмса. Гарне обличчя нашого гостя виказувало неймовірну заклопотаність.
– Містер Шерлок Голмс?
Мій приятель уклонився.
– Я до вас прямо зі Скотленд-Ярду, містере Голмс. Бачився там із інспектором Стенлі Гопкінсом. Він порадив звернутися до вас, зауваживши, що це швидше ваша спеціалізація.
– Прошу, сідайте й розкажіть, що сталося.
– Це жахлива історія, містере Голмс. Дивуюся, як я ще не посивів. Ви, звісно, чули про Ґодфрі Стонтона. На ньому тримається вся команда. Я готовий віддати за нього двох найкращих гравців. Як він веде м’яч, пасує, як захоплює! Крім цього, у нього світла голова: його слово для хлопців – закон! Без нього нам ніяк не можна, містере Голмс. У нас, правда, є Мургаус, перший запасний. Але він завжди пхається в гущу, а не стоїть, де йому належить, на бічній лінії. Він чудово б’є по воротах, нічого не скажеш. Але поля не бачить. І бігає мляво. Оксфордських нападників Мортона чи Джонсона йому не наздогнати! У Стівенсона швидкі ноги, але він не може бити з двадцяти п’яти ярдів, а кому потрібен такий нападник, навіть якщо він добре бігає? Коротше кажучи, містере Голмс, якщо не допоможете мені знайти Ґодфрі Стонтона, ми пропали.
Мій приятель зі жвавим зацікавленням вислухав цю довгу гарячу тираду, кожен постулат якої підкріплювався енергійним гупанням мускулястої руки по коліну. Коли відвідувач замовк, Голмс дотягнувся рукою до картотеки та поклав на коліна скриньку на літеру S. Але цього разу його вмістилище найрізноманітнішої інформації не виправдало сподівань.
– Тут є Артур Г. Стонтон, відомий шахрай, – сказав Голмс. – Є й Генрі Стонтон, котрого повісили на шибениці не без моєї допомоги. Але ім’я Ґодфрі Стонтона чую вперше.
Тепер настала черга дивуватися гостеві.
– Як? Ви, всезнаючий Шерлок Голмс, не знаєте це ім’я?! – вигукнув він вражено. – У такому разі, мабуть, ім’я Сирила Овертона вам також ні про що не каже?
Голмс із приязною посмішкою похитав головою.
– О Боже! – вигукнув спортсмен. – Але ж я був першим запасним у матчі Англія-Вельс, а з цього року – капітан університетської команди. Але це неважливо. Не думав я, що в Англії знайдеться хоча б хтось, хто не чув про Ґодфрі Стонтона. Адже він знаменитий півзахисник – гордість Кембриджа та Блекгіта, учасник п’яти міжнародних матчів! Боже милий! Містере Голмс, де ви були весь цей час?
Голмс розсміявся від наївності молодого здорованя.
– Містере Овертон, ви живете у своєму світі, чистому та здоровому, а я – у своєму. Мій фах зіштовхував мене з людьми з різних верств суспільства, але, на жаль, жодного разу зі спортсменами-аматорами, цією найкращою та найздоровішою частиною жителів Англії. Однак ваш несподіваний прихід свідчить про те, що в цьому світі свіжого повітря та чесної гри знайдеться робота й для мене. Отже, любий сер, прошу сідати й неквапливо, докладно викласти, що сталося й чим я можу вам допомогти.
Молоде обличчя Овертона набуло напруженого вигляду, який буває в людей, котрі звикли діяти силою, а не розумом. Але, врешті-решт, із численними повторами та незрозумілими місцями, які я опущу, він повідав нам свою дивну історію.
– Як я вже казав, – почав розповідь Овертон, – я капітан команди Кембриджського університету, а Ґодфрі Стонтон – мій найкращий гравець. Завтра в нас матч із Оксфордським університетом. Учора ми приїхали до Лондона та зупинилися в готелі «Бентлі». О десятій годині вечора я обійшов усі кімнати й особисто переконався, що всі хлопці на місці. Упевнений: успіх команди залежить не лише від посилених тренувань, а й від міцного багатогодинного сну. Я поговорив із Ґодфрі, і мені здалося, що він блідий і неначе чимось стурбований. Я спитав, що з ним не так, але він відповів, що все гаразд, просто трохи болить голова. Тоді я побажав йому на добраніч. А за півгодини до мене в номер зайшов портьє та поінформував, що в готель тільки-но приходив якийсь бородань, на вигляд – із незаможних, і попросив передати Ґодфрі записку. Ґодфрі ще не спав. Прочитавши записку, він, неначе вражений громом, відкинувся на