Цей пласт жінок несподівано відкрився для мене під час роботи над одним із благодійних проектів, коли ми шукали образи епохальних постатей минулого і перевтілювали у них сучасних успішних львів’янок. Моєму подивуванню не було меж, що мої знання настільки нікчемні. І я взялася шукати про цих жінок більше інформації. А згодом, на одній із презентацій, яку мені довелося модерувати, один із присутніх у залі читачів запитав, чи видало б яке видавництво книгу про таких відомих-невідомих львів’янок? І я, задумавшись ненадовго, відповіла, що так! Очевидячки знаючи, хто б міг видати і хто б міг написати про них. І це запитання повторювалося тричі в різних місцях, від різних людей. Для мене це було знаково.
Отже, збірка ця виникла абсолютно магічним чином. Вона не була в моїх задумах, а навпаки посунула ту, яка стояла на черзі. Це свого роду експеримент для нас, письменниць Львівського жіночого літературного клубу. Ніхто з нас раніше не звертався до жанру історичної прози. Тому робота з великим обсягом літератури, із датами, назвами стала викликом, який ми, дуже щиро сподіваємося, гідно прийняли. Збірка написана, і хоча її переробляли й скорочували, але все одно вийшла чималенькою. Ми не претендуємо на історичну достовірність і, намагаючись максимально дотримуватися першоджерел, усе ж таки додали дещицю притаманного нам романтизму. Нашим завданням є познайомити читачів із непересічними жінками довоєнного та міжвоєнного Львова, які за різних обставин та перипетій чомусь випали з його загальновідомої історії. Це жінки, які першими ламали всі стереотипи і догми щодо ролі жінки в суспільстві й родині. Це пані і панянки, які дозволили собі проявити характер і сказати «ні» обставинам та кроїти свої долі так, як їм цього хотілося. Серед мегавідомих постатей Соломії Крушельницької і Марії Заньковецької, яких просто неможливо було обійти своєю увагою, ви зустрінетеся з першою жінкою-лікаркою Софією Окуневською, із голлівудською кінозіркою Геді Ламар, батько котрої був львівським банкіром. Вашу увагу безумовно приверне до себе непересічна постать Ірени Андерс, у дівоцтві Ірини Яросевич – дружини відомого польського генерала Владислава Андерса, яка обстоювала права поляків у всьому світі. І ще кілька надзвичайно цікавих особистостей відкриють маловідомі імена на сторінках історії нашого міста. Десять авторів – десять героїнь, хоча насправді, як виявилося під час роботи над збіркою, їх значно більше. На жаль, неможливо вмістити в одну книгу усе, що хочеться. Але я плекаю дуже щиру надію, що нам усе вдалося і що наступний пласт величних львів’янок ми теж відкриємо читачам. На все Божа ласка!
Читайте і захоплюйтеся, і надихайтеся!
З глибокою вдячністю усім, хто допоміг нам зреалізувати цей направду новий для нас досвід творення історично-художнього слова, за терпіння і труд пошуків серед великого числа документів та історичних фактів
Тетяна Белімова
Невідісланий лист Примадонні
Троянди завжди розквітають у визначений для них час. І не важить, чи це клумба на Кловському Узвозі, а чи бабусин квітничок десь у київському передмісті. Вдихаю розкішний аромат і затримуюсь біля трояндового куща лише на мить. На споглядання краси немає часу, бо вже за двадцять дев’ята. Поспішаю на мою першу в житті серйозну роботу, і запізнення аж ніяк не входить у мої плани. На диво, сьогодні мені щастить – усі три ліфти бізнес-центру «Парус» стоять унизу й немов припрошують скористатися їхніми послугами. П’ять хвилин – і я вже в пентхаусі, де замешкала редакція «Егоїстки». Мимохіть кидаю погляд у велетенське дзеркало навпроти входу і з хвилину розглядаю себе, маленьку і зосереджену. Про таких, як я, кажуть «метр у кепці», бо й справді скидаюся радше на восьмикласницю, ніж на журналістку серйозного глянцю.
– Не переймайся… Така підлітковість нині в моді! До того ж маю блакитні очі й русяві коси, а це вже неабиякий скарб, – невеличке підбадьорювання не завадить.
Розпрямляю невидимі заломи на строгій чорній спідничці, набираю повні легені повітря і заходжу у святая святих – нашу конференц-залу. Збираємося тут щопонеділка для чергової наради. Ще нікому не вдалося її скасувати чи оминути, бо порядок понад усе.
– Доброго дня, Юліано Всеволодівно… – знову пересохло в роті, і так щоразу, коли бачу нашу головну редакторку.
– Доброго. Сідайте, Олено!
Шефиня вже зайняла місце в центрі круглого стола і переглядає папери. Вона завжди з’являється першою на робочому місці. Не належить до тих керівників, які дозволяють собі порушувати приписи або ж правила. Власне, того ж чекає і від підлеглих, котрі поспіхом сходяться й займають свої місця.
Рівно о дев’ятій усі двадцятеро найкращих журналістів і редакторів «Егоїстки», зосереджені й бадьорі, готові сприймати чергові повідомлення та виклики.
– Маю для вас дві новини… – Юліана