І лист, і свист – усе неустріленне,
Усе неубієнне, все живе.
А луки захлинаються від великої води. Кущі верболозу піднімають до неба тонюсінькі гілочки-палички, немов хлопчаки міряють дно; ген засвітилися оченята перших котиків; рудастий мох уже моститься, аби присмалитися на першому гарячому сонці…
Тиха спокійна величавість високої води на просторах застиглої від передчуття бурхливого народження весни Кончі-Озерної не втишує душевного неспокою, не гасить лихої пожежі сумління. Уявлялася поетичному їжакові Велика Вода, яка підступає невидимо щомиті, щохвилі до його тимчасового дому:
Забуттям тяжко хлюпає
І докорами праведно грима,
і яку він ошаліло накликує на свою розпанахану самодокорами душу:
Вже по душу залитий
Отою Водою Великою.
Гордий і колючий цей поетичний їжак не дається в руки, згортається в клубок своїх важких мовчань, повсякчасних саморозп’ять на хресті сумнівів і тривог. Буяв же «дух крилатий у грішній плоті», харизматичним метеором випалював морок покори в настроях мільйонів, натхненно рухав отого скрипучого воза національного лінивства і хатоскрайства, сподівався на розкрилення українського духу на весь простір державного самоздійснення, а тепер?
Тепер ті, хто боровся з його несамовитим патріотизмом, ревно вчать поета поміркованого патріотизму та єхидно докоряють за втрату харизми. Він і сам відчуває, що від цих крилатих злетів духа лишилася хіба що неспокійна, запитальна пам’ять, що іноді він сам собі нагадує іржавий уламок бойового крила, що «плугом преться по ріднім болоті». Але чи бачать вони, ці ревні патріоти, що цей уламок крила тепер вершить роботу плуга, який настирно оре «поле рідного ідіотизму» в сподіванні колись натхненно виковати із упертого плуга «золоту, крилату харизму»? Як тут не згадати вірш «Плугатар» із першої збірки «Соняшник». Молодотичинівський плуг – символ здиблення планети і буйної весни, яким і досі грає на сонячних струнах слухняна веселка:
Куди не підеш Україною —
Сонце кларненить навкруг.
Хай голова в інеї —
Крає
крицевий
плуг!
Бреде цей поетичний їжак зарошеними високими травами Кончі, слухає, як у перелетах губить його літа тужлива зозуля, зупиняється на мить, бо Рекс звівся на передні лапи і завмер: ген сіра чапля повільно, немов намацуючи твердь, опускає ногу в сизотуманну застиглість болота, дивиться, як сонце покресало сліпучими ножами ситу темінь застиглих дубів, і, можливо, згадує ті далекі, ще не його, а батьківсько-материнської пам’яті Теліжинці, що на Київщині, в яких від 17 жовтня 1936 року горить зіркою життя його пам’ять. Горить і манить-зазиває, вимучує і втішає-заколисує неминучим вічним спокоєм у теліжинських сирих сувоях ораної-переораної землі:
Поховайте мене в Теліжинцях,
Де так пахне безсмертям трава,
Де ліси, мов списи, гороїжаться
І де Роська, мій Стікс, проплива.
Там, у Теліжинцях, Іван Драч відкрив для себе сонце своє оранжеве – Поезію – і назавжди застиг «в золотому німому захопленні» перед великим чудом з’яви образного слова.
Перша збірка 26-літнього Івана Драча мала назву «Соняшник», де на 26-й сторінці (випадковий збіг цифр?) надрукована «Балада про соняшник»:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Соняшна ця книжечка. Залита по вінця світлом подиву і захоплення світом, який відкривається у слові, росте-виростає до тичинівських «космічних хоралів» і несе на хвилях образно-авантюрних, провокативно-загонистих химерних епітетів, метафор, алітерацій – ген у нові поетичні галактики, до яких, віриться, не дотягнуться інші поети-відчайдухи:
Хай у вічність стелиться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене світла нині, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вікно.
Щоб пірнути з головою у сонце поезії, треба творити такі баскі, пружнасті образи, такий давати космічний розгін уяві, фантазії, щоб метафори, зіткнувшись у герці оригінальності, викрешували іскри співтворчості, натхненного здивування і захоплення. Саме ці завзяті драчівські метафори викресали небачений, неуявлюваний вогонь співтворчості. Тільки не повторення вже витвореного, тільки не мавпування – пошук своєї поетичної мови, своїх форм, образів, свого стилю образного самовираження! Мовби на підкріплення своєї мистецької звитяги іти «на прю» з традицією, каноном, класикою Іван Драч вводить у текст «Сонати Прокоф’єва» розділ-висловлювання самого композитора: «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»
І вже в симфонії «Смерть