– Ваш тезаурус неістинний, – менторським тоном повчає психічнохворий. – Ворогів люблять лише мазохісти.
– Отже, Ісус – мазохіст?
– Не чіпайте Христа! – різко обриває Професор. – Він наш, український Бог! Христос і нація – найвища святість…
– Безперечно.
– Ви усвідомили свою провину? – грізно питає пацієнт.
Сперечатися немає сенсу.
– Меа кульпа! – вдаряю себе в груди.
– Маєте знешкодити Едічку. Заради нашої Батьківщини, заради доброго, але стражденного українського люду…
– Якщо наполягаєте, то більше не побачите цього чоловіка, – заспокоюю Професора.
– Це – не чоловік, це – потвора!
Звісно, Професор лишається в ізоляторі.
Увечері, коли приходжу додому, мене перестріває Оксана. Сьогодні її чоловік черговий. На ніч вона лишається сама. Якщо, звісно, не зважати на «шибеника» Василька.
– Ви читали текст Едічки? – питає, очевидно, щоб затіяти розмову. – Яка фантазія… А стилістика!
(Пригадуються слова Рудика: мовляв, є хворі, а є необстежені…)
– Я не дуже розбираюся в красному письменстві, – кажу, аби ця дама дала мені спокій.
– Не ухиляйтеся. Кажіть правду. Я відчуваю єством: ви любите літературу. Література – це храм…
«Література – це божевільня», – чомусь саме таке спадає на думку. Проте вголос кажу:
– Мені якось погано уявляється, буцімто Шевченко, Гоголь, Пушкін і цар Олександр Перший зустрічаються. Та ще й у борделі…
– Свята простота! – Оксана м’яко торкається моєї руки. – Ви занадто спрощено розумієте літературу. Вона не є реальністю.
– А чим вона є?
– Грою в реальність, – пояснює моя сусідка, повільно відводячи руку. – І фантазією. Бажано – на грані фолу.
Погоджуюся. Намагаюсь якось завершити розмову. Однак…
– Не хочете запросити мене на чай? – запитує (чи провокує?) Оксана. – Або на каву?
Відмовляти незручно. Чемним таки треба бути.
– З великим задоволенням… (Хоча зовсім інше маю на думці…)
– Тож чекайте, – багатозначно мовить сусідка.
На дворі темніє. Знову осіння ніч.
Ви ж знаєте, що таке осінні українські ночі?
Оксани довгенько немає. Забула? Передумала? І слава Богу.
Якби ж то. Стукіт у двері.
Вона приносить пляшку вина. Здається, імпортне.
– Чай не охолов? – питає.
Всідається. Дивиться на мене. І раптом:
– Ну хіба я не красуня? А коса – довга, пишна… Очі чорні, як терен. А стан?… Та ви не дивитесь!
І після короткої паузи наказує: «Відкоркуйте вино».
Розливаю напій у чашки. Фужерів не маю. Розумію: так не гречно бути. Але що вдієш? Оксана, звісно, кривиться. Пити з чашок вино – фе! Вона хоче шику. Аристократизму – хай навіть позірного…
Раптом щось находить на мене. Починаю лаятися. Подумки:
«Яка це з біса Оксана?! Солоха! Відьма! Цікаво, хто для неї аз єсмь – чорт, дяк чи козак? На чорта ніби