Коли я звертаюся до слухачів на різних конференціях та презентую ці результати метааналізів, деякі люди ставляться до них скептично: «Ви що, хочете сказати, що в ситуації, яка розчаровує й принижує людину, не всі злитимуться до закипання крові, пітніння долонь та палання щік?» Я ж відповідаю: «Так, саме це я й хочу сказати». Фактично, раніше, коли я вперше виступала з цими ідеями, різні варіації гніву можна було спостерігати просто на прикладі слухачів, яким справді не подобалися ці докази. Іноді вони совалися на своїх місцях. Іншим разом хитали головами на знак мовчазної незгоди. Якось один колега навіть почав кричати на мене, побуряковівши та наставивши вгору палець. Інший колега запитав мене співчутливим тоном, чи відчувала я колись справжній страх, бо якби я хоч раз серйозно постраждала, то ніколи не запропонувала б таку безглузду ідею. Ще один колега сказав, що розповість моєму родичеві (соціологу, з яким він знайомий), що я дискредитую науку про емоції. Мій улюблений приклад пов’язаний зі значно старшим колегою, міцним, як дуб, і вищим від мене на голову, який стиснув кулаки, запропонувавши натовкти мені пику, щоб показати справжній гнів. (Я тоді всміхнулась і подякувала йому за глибокодумну пропозицію.) Цікаво, що в згаданих прикладах мої колеги продемонстрували мінливість гніву значно наочніше, ніж моя презентація.
Про що ж свідчить той факт, що чотири метааналізи, підсумовуючи сотні експериментів, не виявили жодних послідовних, специфічних відбитків різних емоцій в автономній нервовій системі? Це не означає, що емоції є якоюсь ілюзією чи що реакції тіла випадкові. Це означає, що в різних випадках, різних контекстах, різних дослідженнях як в одного індивіда, так і в різних, одна й та сама категорія емоцій передбачає різні реакції тіла. Нормою є саме мінливість, а не однаковість. Ці результати відповідають тому, що фізіологам відоме вже понад сорок років: різні форми поведінки передбачають різні схеми пульсу, дихання і т. ін. для підтримання своїх унікальних рухів.
Попри величезні витрати часу та коштів, дослідження не виявили в тілі певних відбитків навіть для однієї-єдиної емоції.
Мої перші дві спроби знайти об’єктивні відбитки емоцій – в обличчі та тілі – привели лише до того, що я наткнулася на замкнені двері. Але, як то кажуть, коли зачиняються двері, іноді відчиняється вікно. Моїм «вікном» стало несподіване усвідомлення того, що емоція – це не якась певна незмінна річ, а ціла категорія випадків, причому