Царем було проголошено його, Петра.
Утративши владу, Милославські у боротьбі за трон як в ополонку шугнули. І – завертілося. Старалася Софія, розумом не бідна, енергійна, бойова царівна. На той час серед московських стрільців визрівав бунт – були вони незадоволені своїми воєводами. Прихильники Софії вирішили використати незадоволення стрільців, що, здавалося, було послане їм самими небесами. Розпустили по місту чутки, буцімто бояри-зрадники задушили царевича Івана. 15 травня стрільці зі зброєю увірвалися до Кремля. Почався бунт, що ними, завжди жорстокими і кривавими, незмінно славилася Русь. Рятуючись від погрому, цариця Наталія схопила за руки царевичів Петра та Івана, вигукуючи:
– Ось він перед вами, царевич Іван! Живий-здоровий, і ніхто його не душив.
Стрільці на власні очі переконалися, що це і справді так, царевич Іван про якого вся Москва гула, що його бояри-зрадники задушили, живий і здоровий, тільки зляканий дуже… Розлючені стрільці на очах у Петра розтерзали старого Артамона Матвєєва, вихователя цариці Наталії, що необачно висунувся з хоромів, прикінчили її брата Афанасія Кириловича, а заодно з ними і боярина Долгорукого…
Це був жах. Такого Петрові ще не доводилося бачити – та й скільки він тоді встиг прожити – майже нічого. Це так вразило і налякало Петра, що відтоді в хвилини нервової напруги чи якогось ляку з ним траплялися напади: довільно, але страшно-моторошно кривився його рот, вишкірялися зуби, смикалися щоки, шия і ноги, з’являлися конвульсії. І цар утрачав самовладання, тож таких непередбачуваних хвилин і корчів царя дуже боялися придворні.
Дякуючи стрілецькому бунту, царем також було названо – крім Петра, – і царевича Івана. Його було оголошено першим, «старшим» царем. Але фактично з травня 1682 р. і до осені 1689 р. державними справами клопоталася – простіше, правила царством – царівна Софія. А Петра І і царицю Наталію відправили в почесне вигнання, в підмосковне село Преображенське. В наставники Петрові ще царем Федором і патріархом Йоакимом було вибрано піддячого Микиту Зотова, який навчав царя грамоті за часословом і псалтирем. Та, мабуть, навчав абияк, адже Петро все життя писав з орфографічними помилками, що їх грамотії називали «ужасающими». Щоправда, Зотов – і це була його єдина заслуга, як учителя-наставника – захопив свого учня історією Росії, тож Петро за це був йому все життя вдячним.
А ще царевич Петро з малих своїх літ полюбляв слухати казочки, що їх охоче баяла нянька Агафія – жінка добра і ласкава, наче рідна бабуся. Всі її придибенції на тему оженіння починалися завжди однаково:
– Де-інде, в якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. Такі гарні, як оце ти, Петрику. От дійшли вже ті сини зросту – такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися.
Цар порадився з царицею гарненько, покликав синів та й каже:
– Беріть, – каже, – діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте їх у чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
Петро аж завмирав від захоплення, тільки очі, блискучі й виразні, сяяли.
– От вони повиходили, понатягували луки – та й ну стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж в іншому царстві, у царя тамтешнього в садочку. Царівна на той час проходжувалась, підняла стрілу, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
– Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!
– Не віддавай же, – каже цар, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: за якимсь там часом і приїздить старший царевич, бабця називала його царенком, просить у неї стрілу.
– Не дам, – каже царівна, – цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!
– Я, – каже царенко, – тебе візьму.
Ну і взяв він царівну за дружину.
Далі бабця розповідала – як співала, – що середульший царенко пустив стрілу під хмари, вище від лісу та й упала вона у князівський двір.
Середульший царенко женився на князівні, – радий аж!..
А ось найменший царенко – звали його Іван-царевич, як стрільне – загула стріла ні високо, ні низько – вище хат та й упала ні далеко, ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба. І так сказала Івану-царенку, як він до неї приїхав:
– Не дам я нікому цієї стріли, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!..
За законами жанру Іван-царенко – діватися нікуди – ледь не плаче: «Як-таки так, зелену жабу за дружину брати…»
Прийшов додому, старший та середульший хвастають, що один з них знайшов царівну, другий князівну, а третій… А третій аж плаче:
– Я, – каже, – зелену жабу знайшов у болоті… Чи вона мені рівня?
– Бери, –