А було це так. Минулого року мені нарешті трапилася довгождана нагода поїхати до Південної Америки. Я знав, що в Бразилії на мене чекають найдивовижніші місця на землі, а в Аргентині – ні з чим незрівнянна зустріч із побратимами по духу. Вже сама думка про це робила поїздку чудесною, а дорогою до цього додалося й інше, що може бути приємним: спокійне море, повний відпочинок на швидкісному й місткому судні, відчуженість від усіх обов’язків та щоденних турбот. Я вповні насолоджувався райськими днями цієї подорожі. Та раптом, на сьомий чи восьмий день, я піймав себе на тому, що в мою душу закралося почуття якоїсь досадливої нетерплячки. Одне і те ж блакитне небо, одна і та ж непорушна морська гладінь! У ту хвилю раптового нетерпіння мені здалося, що години подорожі спливають як ніколи повільно. У глибині душі мені хотілося, щоб подорож якнайшвидше закінчилася, я радів, що стрілка годинника щодня невтомно рухається вперед. Лінива, млява насолода нічим якось несподівано почала гнітити мене. Одні й ті ж обличчя тих самих людей навівали нудьгу, одноманітність життя на борту корабля дратувала нерви саме своїм розміреним супокоєм. Тільки б уперед, уперед, тільки б швидше, швидше! Нараз цей чудесний, затишний, комфортабельний лайнер видався мені не таким швидким, як того хотілося б.
Мабуть, мені потрібна була якась мить, щоб усвідомити свою нетерплячку, і мені відразу стало соромно. «Ти ж їдеш, – сердито сказав я собі, – на одному з найбезпечніших суден, здійснюєш чи не найпрекраснішу подорож, до твоїх послуг будь-які розкоші. Якщо увечері у твоїй каюті надто прохолодно, варто тобі лише двома пальцями повернути ручку регулятора – і повітря нагріється. Дошкуляє полуденне сонце екватора – не біда, поруч з тобою знаходиться приміщення з охолоджувальними вентиляторами, а трохи далі на тебе чекає плавальний басейн. За обіднім столом у цьому найвишуканішому з усіх готелей ти можеш замовити собі будь-яку страву, будь-який напій – все з’явиться, наче за помахом чарівної палички, мовби принесене небесними ангелами, до того ж у достатній кількості. Можеш побути на самоті і почитати книжку, можеш, скільки душі забагнеться, розважитися іграми, музикою чи спілкуватися з товариством. Маєш усі зручності, і безпека твоя гарантована. Ти знаєш, куди їдеш, знаєш із точністю до години час прибуття і знаєш, що на тебе чекає тепла зустріч. Так само й у Лондоні, Парижі, Буенос-Айресі та Нью-Йорку щогодини знають, у якій саме точці світу знаходиться твоє судно. І варто тобі лише піднятися по східцях, якихось двадцять сходинок, як слухняна іскра бездротового телеграфного зв’язку негайно вилетить з апарату і понесе твоє запитання, твоє вітання в будь-який куточок земної кулі, а за годину ти уже матимеш відповідь з будь-якої точки світу. Згадай-бо, нетерплячий, ненаситний чоловіче, як то було колись! Порівняй хоч на хвилину цю подорож з мандрами минулого, насамперед з першими мандрівками тих сміливців, котрі відкрили ці безкраї моря-океани, відкрили світ для нас, і нехай тобі стане соромно! Спробуй собі уявити, як вони у давнину на крихітних рибальских вітрильниках вирушали у невідомість, не знаючи дороги, загубившись у неосяжних просторах, де на них увесь час чигала небезпека, віддані на поталу примхам погоди й приречені на муки. Морок ночі, єдине питво – тепла й затхла вода з бочок або ж зібрана дощова, єдина їжа – зачерствілі сухарі й солоне прогіркле сало, а часто навіть цілі дні без цього убогого харчу. Ні постелі, ні кімнатки для відпочинку, пекельна спека, немилосердна холоднеча, до того ж усвідомлення повної самотності й безвиході серед цієї безжалісної морської пустелі. Дома ж місяцями, роками не знали, де вони і що з ними, та й самі вони не знали, куди пливуть. Незгоди супроводжували їх повсякчас, тисячолика смерть переслідувала їх на воді й на суші, щомиті загрожувала їм зустріч з розбійниками, з грізною стихією; місяцями, роками, безперестанку їхні злиденні, вутлі суденця були огорнуті страхітливою порожнечею й самотністю. Ніхто – і вони це добре знали – не зможе прийти їм на допомогу, жодне вітрило – і вони це знали – не зустрінеться їм за довгі, довгі місяці плавання в цих неторованих водах, ніхто не зможе порятувати їх у біді, в час небезпеки, ніхто не принесе звістку про їхню смерть, їхню загибель». Ось такі думки про перші подорожі конкістадорів морів обсіли мою голову, і я відчув жагучий сором за свою нетерплячість.
Оте почуття, щойно з’явившись, уже не полишало мене впродовж усієї подорожі, думка про безіменних героїв ні на мить не давала мені спокою. В мене з’явилося бажання більше довідатися про тих, хто першим відважився на боротьбу зі стихією, прочитати про перші плавання по непізнаних океанах ті оповіді, які так хвилювали мене ще в юності. Тож я заглянув до суднової бібліотеки і вибрав собі навмання кілька томів. З усіх постатей мореплавців і описів плавань найбільше враження справив на мене подвиг людини, котра, як мені видається, здійснила неймовірне в історії пізнання земних просторів. Я маю на увазі Фернана Магеллана, того, хто з п’ятьма утлими рибальскими вітрильниками вирушив із Севільї,