Проте все мало скінчитися, але не відразу. Зараз, коли останній снаряд вибухне за кілька метрів від його схованки і підніме високу, як мур, хвилю землі, і ця хвиля накриє його з головою, йому недовго залишиться жити. Але цього буде достатньо, щоб зрозуміти, що насправді з ним сталося. Аж тоді Альберт відчує дике бажання вижити, як це відчувають лабораторні пацюки у клітці, коли їх беруть за задні лапки, або свині, яких збираються заколоти, чи корови, яких пустять під ніж. Його охопить той-таки одчайдушний спротив… Але цього ще треба дочекатися. Його легені жадібно хапатимуть рештки повітря, аж поки його тіло втомиться в безсилій спробі вибратися, і голова його от-от вибухне божевіллям, поки…
Але не станемо випереджати події. Альберт роззирнувся, востаннє подивився нагору – не так воно вже й високо. Але для нього точно зависоко. Він спробував зібратися з силами і заставити себе думати лише про порятунок, про те, як би вибратися з вирви. Поправив свій наплічник, гвинтівку і, переборюючи втому, спробував вилізти по схилу. З біса важко. Ноги ковзали по мокрій глині, не знаходячи опори, але йому навіть не вдавалося схопитися пальцями за землю чи носаками видовбати заглибину в похилій стіні вирви. Нічого не виходить… Альберт знову впав. Він зняв наплічник і зброю. Навіть якби треба було роздягтися догола, він би зробив це. Потім притулився животом до стіни і ще раз спробував повзти догори. Як білка в клітці, він хапав ротом повітря і знову сповзав на те саме місце. Він кректав, стогнав і вив – його охопила паніка. Вже полилися сльози, він товк кулаками кляту глиняну стіну. Край уже близько, чорти б його взяли! Ось же він – на відстані витягнутої руки! Але підошви ковзали, і все треба було починати знову. «Я мушу вибратися з цієї чортової ями!» – кричав він сам собі. Йому це вдасться. Колись треба буде померти, але ж не зараз – це занадто по-дурному, отак померти! Він вибереться звідти і знайде лейтенанта Праделя, навіть якщо треба буде розшукати його серед бошів. Знайде і вб’є. Думка покінчити з цим мерзотником додавала йому відваги.
На якусь мить жахна думка блискавкою пройняла його – адже боші не змогли вбити його протягом останніх чотирьох років, а от французький офіцер це зробить.
От дідько…
Альберт опустився навколішки і розв’язав свій наплічник. Він вийняв усе і виклав собі під ноги. Зараз він розтягне свій плащ по схилу і міцніше втисне в глину, щоб зробити наче сходинки. Але якраз тої миті, коли він це намірився, нагорі за кілька метрів до нього вибухнув той злощасний снаряд. Альберт здригнувся, підняв голову. За чотири роки він навчився відрізняти за звуком снаряди сімдесят п’ятого калібру від дев’яносто п’ятого, сто п’ятого, сто двадцятого… А тут задумався. Можливо, через глибину ями чи через дистанцію, цей снаряд звучав якось інакше – це був водночас глухий і м’який звук, а потім – приглушений