і небуття важке полотно
покірно дається йому до рук.
І все, що буде з ними тепер, –
гольфстріми, айсберги мертвих морів,
щоденний рух повітряних сфер,
спів кашалотів і крик химер,
поява запахів і кольорів,
коріння трав і листя дерев,
озерні льоди і пташиний свист,
руди і вугілля натруджений трем,
слухняних тварин шепіт і рев,
жага лунких торговельних міст,
вогонь, що спалює кораблі,
смерть на темних шовках знамен,
згаслі зірки на високому тлі,
тихі мерці в літній землі,
кров, ніби лава в покладах вен:
прийде все, що мало прийти,
і зникне все, що колись було,
як мито за явлені їм світи,
за голос із домішками темноти,
за видих у вивільнене тепло.
І, знаючи все, що чекає на них,
він все ж вимовляє її ім’я,
зіткане з приголосних і гірких голосних,
доки йому підступає до ніг
ніжності сутінковий сніг,
любові смарагдова течія.
«Марат помер уві сні…»
Марат помер уві сні.
На початку березня, навесні.
Коли тануть сніги
і ріки лишають свої береги,
як діти лишають батьківські доми
після тяжкої зими.
Марат тренувався на «Спартаку».
Мав техніку – вивірену і тривку,
мав треноване тіло,
ходив із серйозним лицем,
був, мабуть, справді найкращим бійцем
у напівсередній вазі,
носив наколку з Фіделем на лівій нозі.
Імам говорив, стоячи над ним:
«Пророк, – говорив, – ніколи не був сумним.
Пророк знав: зло зжирає зло.
Буде так, як буде. Завжди так і було.
Ось і Марат матиме що сказати
про кожну з власних провин.
Пророк і вигадав пневмонію
для таких, як він».
Маратова мама мовчала в кутку.
Маратів брат слухав молитву гірку.
А коли імам поклав долоню
йому на плече худе
і сказав:
«Усе, що зникає, знову колись зійде», –
«Ніщо не зникає, – відповів йому брат. –
Я заберу собі капу, з якою бився Марат.
Я знаю, чому він помер.
Щоранку він бився проти своїх химер.
Щодня він збивав у кров кулаки.
Щовечора він відчував,
як згасають над ним зірки.
Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.
Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.
Як може зникнути те, що є?
Що з ним робитиме той, хто все нам дає?
Зникнути може хіба що страх.
Решта лишається в нас – молодших братах,
які розбивають собі серця,
стоячи до кінця».
Брат відійшов убік.
Він був молодший на рік.
Марата вважав головним.
Всюди ходив за ним.
Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,
і стримував сльози, певно, соромлячись нас.
Коли виносили тіло, почався сніг.
Падав із темних небес до ніг.
Імам ішов попереду, ніби мара.
Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора.
Жінки починали плакати, а чоловіки
відчували, як тихо згасають над ними зірки.
«Бої без правил – заробіток святих…»
Бої без правил – заробіток святих,
коли суддя щось кричить і натовп затих.
І молоді апостоли б’ються
проти місцевих,
себто проти чужих.
І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,
і виштовхують в коло, ніби у води ріки,
і проти нього стоїть юний вантажник,
і, вітаючись, не подає руки.
І коли Ісус падає на циркове сукно,
коли зісковзує в пекло, кудись на дно,
тіло його стає ламке, мов хліб,
а кров – суха, як вино.
Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!
Згадай