– Сестричко, коли ти підростеш, то краще мене зрозумієш.
– Благаю тебе, Френку, не полишай нас, – вперто повторила вона.
Він розсміявся, але той сміх більше скидався на схлипування.
– Ох, Меґґі, Меґґі! Ти що, не розчула? Втім, це вже не має значення. Головне, щоб ти нікому не розповіла, що бачила мене сьогодні уночі, чуєш? Мені не хотілося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегідь знала, але не сказала.
– Я тебе добре розчула і все добре зрозуміла, Френку, – відказала Меґґі. – Та я нікому ані слова не скажу, це я тобі обіцяю. Але ж мені так не хочеться, щоб ти їхав геть!
Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не більш, ніж неусвідомленою тривогою в її серці: якщо Френк піде, то хто ж у ньому залишиться? Бо він був єдиним, хто відверто виказував їй свою любов, єдиним, хто обнімав її. Коли вона була меншою, татко часто брав її на руки, але відтоді, як Меґґі пішла до школи, не дозволяв їй сидіти в нього на колінах, обійнявши за шию. Батько приказував: «Ти вже доросла дівчина, Меґґі». А матуся… Вона була завжди така заклопотана, така втомлена, така зайнята хлопцями та господарством… Тому наймилішим її серцю був Френк, який сяяв, наче зірка, на її маленькому обмеженому небосхилі. Він був єдиним, хто любив сидіти з нею й розмовляти, пояснюючи все так, що вона з легкістю розуміла його. З того дня, коли Аґнеса позбулася волосся, Френк опинився на чільному місці у житті Меґґі, й відтоді, хоч якими б гіркими не були її біди й печалі, вже ніщо не могло завдати їй пекучого пронизливого болю – ані палиця сестри Аґати, ані воші, ані глузування дівчат у школі. Бо тепер у неї був Френк, який міг утішити її і захистити.
Меґґі підвелася і вимучила усмішку.
– Що ж, Френку, якщо маєш іти, то йди.
– Меґґі, тобі давно треба бути в ліжку, тож повертайся, поки матуся не помітила твоєї відсутності. Мерщій вшивайся!
Нагадування про те, що мати невдовзі почне обходити спальні, виштовхало з голови Меґґі решту думок; вона нахилила голову, просунула між ногами довгий «хвіст» нічної сорочки і, тримаючи його рукою поперед себе, хутко гайнула додому, колючи босі ноги гострими трісками та скіпками.
Вранці Френка ніде не було видно. Коли мати зайшла зранку, щоб розбудити Меґґі, її обличчя було похмуре й напружене; Меґґі підскочила, як ошпарена кішка, і швидко вдягнулася, навіть не просячи Фіону допомогти їй застебнути безліч маленьких ґудзиків.
На кухні хлопці невесело сиділи за столом, а стілець Педді був порожній. І стілець Френка також. Меґґі прослизнула на своє місце, торохтячи від страху зубами. Після сніданку мати суворо виштовхала їх за двері, й за сараєм Боб сповістив Меґґі новину.
– Френк утік! – видихнув він.
– А може, він подався до Вахіне? – припустила Меґґі.
– Та ні, дурепо! Він втік, щоб записатися до війська. Шкода, що я ще малий, інакше подався б разом із ним! От щасливчик!
– А мені шкода, що його немає вдома.
Боб стенув плечима.
– Ти