Отже, це злива. Оксана Забужко

авалися по-дитячому круглими), махнув рукою:

      – Ти ж однаково не слухаєш.

      – Слухаю, – сказала дівчина й заходилася м’яти краєчок серветки. – Слухаю, просто все це я вже знаю й навряд чи почую щось нового.

      – В такому разі мені не варт даремно говорити?

      – Я теж так гадаю, – сказала дівчина й знов усміхнулася – цим разом трошки жалібно.

      Вони помовчали.

      – Так, – сказав чоловік і вийняв із кишені цигарки. – Куритимеш?

      Дівчина взяла цигарку і, поки він запалював сірника, дивилася на його руки. Руки він мав негарні – єдине, що він мав негарного, були руки: вузлуваті, оцупкуваті, потемнілі, мов горіховим соком роз’їдені, вони нагадували їй наросні на стовбурі старого дерева. Аж дивно, що ці руки вміли бути такими обережними й ніжними, як бували. І на правій блідий шрам од опіку на зап’ясті.

      – А я все думав, – мовив чоловік після глибокої затяжки, – я все сподівався, що ти зрозумієш. Що ж…