Через доноси галицьких реакціонерів І. Франка та членів редакції журналу «Друг» заарештовують. Після звільнення з тюрми молодий письменник стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією. Разом із М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після виходу другого номера), назву журналу змінюють на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий вірш «Каменярі».
Наприкінці 1878 р. І. Франко стає редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган усіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов’янського альманаха» низку новел, працює над перекладами Г. Гайне, Ґете, Байрона і т. д.
У березні 1880 р. І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. У дорозі письменника вдруге заарештовують. Повернувшись через кілька місяців до Львова, він пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада».
У журналі «Світ» І. Франко друкує кілька своїх революційних поезій, що потім увійшли до збірки «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі». У цей період І. Франко публікує історичну повість «Захар Беркут».
1886 р. в Києві І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською.
1887 р. Франко працює у прогресивній на той час польській газеті «Кур’єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».
1890 р. разом із М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що стає органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Того ж року виходить збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією письменника. І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», у якій виступав і сам із доповідями з питань теорії наукового соціалізму, політекономії.
У червні 1893 р. йому присуджено науковий ступінь доктора філософії за дисертацію «„Варлаам і Йоасаф“ – старохристиянський духовний роман і його літературна історія».
На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичні збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898) та «Із днів журби» (1900). У цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 р.). У ньому письменник вміщує свої прозові, поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади.
Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898), у якому взяли участь Леся Українка, І. Карпенко-Карий та інші.
На початку 1890-х років виходять збірка поезій «Із днів журби», повість «Перехресні стежки» та ін. 1904 р. І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові. Між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським, установлюється різке протистояння.
1906 р. виходить збірка поезій І. Франка «Semper tiro», 1907 р. – повість «Великий шум», 1910 р. – «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 pоку».
Загалом І. Франко видав сім збірок поезій, кілька поем і величезну кількість перекладів зі світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.
1915 р. здоров’я письменника різко погіршилось. Навесні 1916 р. він переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт, у якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 р. Іван Якович Франко помер. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
Перехресні стежки
Перехресні стежки
І
– А, пан меценас! Гратулюю, гратулюю! Може тішитися наше місто, що дістало такого блискучого оборонця. О, такої оборони наш трибунал давно не чув!
Се було на вулиці, перед будинком карного суду, в однім із більших провінціональних міст. Власне, вибила перша, карна розправа скінчилася, і з суду виходили купами свідки – селяни, жиди, якісь ремісники, поліційні стражники. Адвокат д-р Євгеній Рафалович вийшов також, вирвавшися з-поміж своїх клієнтів, цілої купи селян, що були оскаржені за аграрний бунт і тепер, дякуючи його блискучій і вмілій обороні, не тільки увільнені трибуналом, але надто мали надію в дорозі цивільного процесу виграти те фатальне пасовисько, із-за котрого знялась була буча. Вони з слізьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув їх коротко, навчив, що мають робити далі, і вийшов із темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холодніше, ніж у залі розправ, але проте стояла курява від давно не