Здається, краще померти, ніж усе це пережити
Ганна Ткаченко писати почала не так і давно. Усе життя вона працювала на різних адміністративних посадах, що стало для неї неоціненним джерелом людинознавчого досвіду, і, лише вийшовши на пенсію, отримала можливість реалізувати свою давню мрію – стати письменником. Мрія здійснилася, і за перший же роман Ганна Ткаченко була прийнята до Національної спілки письменників України.
Дата, яку читач побачить наприкінці цієї книжки, ознаменувала початок її творчості. Це був її перший роман – «Терновий вінок». Постав він з пекучої потреби розповісти своїм дітям, онукам та їхнім ровесникам гірку правду про свій край, свою батьківщину, її людей, пригоди, які траплялися з ними.
Ганна Ткаченко народилася на Чернігівському Поліссі. У романі є справжні історичні назви: Корюківка, Березне, Низівка, які читач легко знайде на мапі. Це родинний роман. У його центрі – кілька дворів села Березівка. Спочатку на роль головного героя висувається Сава Руденко – заможний селянин, купець. А потім такі права перебирає на себе Мар’яна Затоцька. Зрозуміло, що в розповідь втягнуто багато інших персонажів, які беруть участь у подіях.
Але найважливіша риса художнього світу Ганни Ткаченко – бачення життя з рівня простої української людини. Тут немає секретарів рай(об)комів, голів рай(обл)виконкомів і навіть голів колгоспів. Вони відсутні у світі героїв Ганни Ткаченко, як відсутні ангели й демони чи якісь інші образи з демонології, популярні в творах сучасних українських авторів. Немає тут і образів злиднів, активістів, бідняків. Вони винесені за дужки, подані як несприятливі обставини життя головних героїв. Зате є український селянин-господар, який щедро віддає землі свою працю, а вона йому віддячує сторицею.
Дія роману починається в далекому 1919 році – кульмінаційному для завоювання влади в Україні російськими більшовиками. А закінчується – восени 1943-го, з кінцем німецької окупації. Між цими датами – купа подій епохального значення, які розвертали життя в різні боки. Це був час ідеологічної переробки людини й ґвалтування життя на догоду ідеології. Але Ганна Ткаченко показує нам, як життя повертається у своє русло, до своєї природної течії, торжествує людина, добро, художня справедливість.
Роман «Терновий вінок» уже видавався і пройшов апробацію у вужчому колі читачів. Тепер є можливість запропонувати його значно ширшій аудиторії. Сподіваємося, що кожний, хто прочинає цей твір, мимоволі потрапить у коло симпатиків Ганни Ткаченко й буде шукати її наступні романи.
Ігор Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
Голгофа козацьких нащадків
Терновий вінок
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть. Та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?
1
Велика рівнина українського Полісся на правобережжі Десни яріла зеленими луками й полями, на яких наливалося жито. Легко-жовтава гладінь, на якій де-не-де синіли волошки, впиралася в білопінне гречане поле, над яким гуділи бджолині рої. А далі, скільки сягало око, цвів синій льон. Гуляв по ньому легкий вітер, гойдаючи кожну стеблинку і творячи хвилі, мов на морі. Такі красиві поля тільки тут, на Поліссі, здається, що саме тут Божий край. Сонце стояло високо, однак не пекло, а приємно гріло. Під ним виблискувала грайлива ріка, що поспішала до свого батька Дніпра. Це – Десна. Вона, як та наречена, то сумна і лагідна, то весела. Швидко крутилася поміж високих берегів, хлюпотіла під ними своїми чистими водами, а далі спокійно виблискувала на рівнині, гріючись під таким теплим сонечком. Дорога у неї далека, і вона розмовляла, пливучи, з вербами, які частенько траплялися на низькому березі, з лісами, що шуміли у відповідь своїм височенним гіллям, з полями, котрі поштиво вклонялися. Віталася з хатами, що біліли в селах трохи оддалік від її берегів, а то й зовсім поряд, з гаями, де виспівували солов’ї, проводжаючи її в далеку дорогу. Змагалася з лелеками, які злітали зі своїх гнізд і летіли над нею, розправивши свої широченні крила. Вони інколи опускалися так низько над водою, ніби заглядали у чисте плесо, як у дзеркало.
Сава стояв на березі Десни за містом і, хоча й було тривожно на душі, все одно відчував природу і милувався красою. Він уже третій день, повернувшись із далекої мандрівки, з великих базарів, приходив на околиці Чернігова. Був аж на кордоні з Польщею, зерно возив продавати. Виїхав з дому ранньою весною, а ще й досі ніяк не міг добратися до свого села. Різне траплялося в останні роки, бо в Україні яких тільки військ не було. Зустрічав і козаків донських, козаків кубанських, котрі на конях тікали додому з фронту, почувши про революцію і про те, що війська Червоної армії йдуть на південь, на