Психологію заснували давньогрецькі філософи, проте як наука вона почала розвиватися лише після 1879 року, коли німецький психолог Вільгельм Вундт створив першу лабораторію з її вивчення. Відтоді психологічні дослідження швидко набирали обертів і психологія стала справді багатогранною дисципліною, що нерідко перетиналася з іншими видами наукових досліджень, зокрема в галузі медицини, генетики, соціології, антропології, лінгвістики, біології й навіть спорту, історії та в любовній сфері.
Отже, готуйтеся метикувати, влаштовуйтесь зручніше (може, лягайте на кушетки) – на вас чекає прозріння. Час пізнати себе до таких глибин, про які ви навіть гадки не мали. Ласкаво просимо до світу психології всіх, хто збирається поновити в пам’яті цю науку, і всіх, хто тільки починає її вивчати. До вашої уваги – «Психологія 101».
Іван Павлов (1849–1936)
Іван Павлов народився в Рязані (Росія) 14 вересня 1849 року. Як син сільського священика, він вивчав теологію до 1870 року, а тоді покинув духовну освіту, щоб студіювати фізіологію й хімію в Санкт-Петербурзькому університеті. З 1884 по 1886 роки Павлов учився у відомого фізіолога Карла Людвіґа, а ще в Рудольфа Гейденгайна – теж фізіолога, що спеціалізувався на шлунково-кишковому тракті. До 1890 року Павлов став вправним хірургом і зацікавився регулюванням кров’яного тиску. Павлов без жодної анестезії та практично безболісно вставляв катетер у стегнову артерію собаки й відстежував вплив емоційних і фармакологічних стимулів на кров’яний тиск. Трохи згодом він працював коло найвідомішого свого дослідження – вивчення класичного умовного рефлексу.
Із 1890 по 1924 роки Іван Павлов – професор фізіології у Військово-медичній академії в Петербурзі. У перші десять років роботи в академії він звернув увагу на взаємозв’язок між слиновиділенням і травленням. За допомогою хірургічних процедур Павлов досліджував шлунково-кишкові секреції впродовж життя тварини за відносно нормальних умов. Проводив експерименти для виявлення зв’язку між автономними функціями і нервовою системою. У результаті було розроблено найважливішу концепцію Павлова – умовний рефлекс. Із 1930 року Павлов почав використовувати свої дослідження умовних рефлексів для аналізу психотичних розладів у людей.
У Радянському Союзі Павлова прославляли й підтримували, однак він відверто критикував комуністичний режим, а 1923 року, після подорожі до Сполучених Штатів, навіть публічно засудив державну владу. 1924 року вийшло розпорядження про звільнення дітей священиків із Військово-медичної академії (на той час у Ленінграді). Тож Павлов, як син священика, полишив посаду професора. Іван Павлов помер у Ленінграді 27 лютого 1936 року.
Дослідження Павлова були високо оцінені ще за його життя. Серед досягнень науковця:
• обрання членом-кореспондентом Російської академії наук (1901);
• нагородження Нобелівською премією з фізіології та медицини (1904);
• обрання академіком Російської академії наук (1907);
• присудження звання почесного доктора Кембриджського університету (1912);
• вручення Ордена Почесного легіону від Паризької медичної академії (1915).
Дослідження класичного умовного рефлексу – найвідоміша праця Івана Павлова, що заклала підвалини біхевіористської психології та істотно вплинула на розвиток психології загалом. Поняття класичного умовного рефлексу передбачає насамперед засвоєння будь-якої навички на основі асоціації. Павлов визначив чотири основні принципи.
1. Безумовний стимул. Стимул – це будь-яка дія, вплив або фактор, що викликає реакцію. Безумовний стимул – це стимул, який автоматично породжує ту чи іншу реакцію. Наприклад, якщо квітковий пилок призводить до чхання людини, то пилок – це безумовний стимул.
2. Безумовна реакція – це реакція, що автоматично виникає в результаті безумовного стимулу. Це природна, несвідома реакція на будь-який стимул. Наприклад, якщо квітковий пилок призводить до чхання людини, то чхання – це безумовна реакція.
3. Умовний стимул. Такий стимул виникає тоді, коли нейтральний стимул (не пов’язаний з реакцією) асоціюється з безумовним стимулом, породжуючи таким чином умовну реакцію.
4. Умовна реакція – реакція, засвоєна на основі колись нейтрального стимулу.
Заплутались? Не переймайтесь! Насправді все дуже просто! Уявіть собі, що ви здригнулися від гучного звуку. Звук спричинив природну реакцію, а отже, звук – це безумовний стимул, а здригання – безумовна реакція. Адже здригнулися ви несвідомо, відповідаючи на безумовний стимул.
Якщо вам доведеться неодноразово спостерігати певний рух (скажімо, постукування долонею по столу), що супроводжує гучний