По трапу зійшов невисокий чоловік у діловому костюмі та осінній куртці, розмахуючи чорним шкіряним чемоданчиком і усміхаючись широкою, майже білосніжною посмішкою. На вигляд йому можна було дати років 30–40, тобто вік був зовсім не конкретним. Він попрямував до автобуса й загубився в натовпі.
Уся дрімота та сонливість Андрія, молодого міцно збитого журналіста, щезли, тільки-но він відчув, що хтось легенько трусить його за плече. Після нещодавнього «відпочинку» в спортивному таборі, де обідній сон був обов'язковим, хлопець цієї пори хотів спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як…
Андрій випростався в кріслі, витягнувши руки з кишень спортивної куртки, автоматично зняв затемнені окуляри та подивився своїм твердим поглядом на незнайомця.
Перед ним стояв та усміхався на всі 32 зуби описаний вище панок.
– Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви підкажете, як мені дістатися до цієї вулиці? – він простягнув папірець із нечіткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрій не без проблем прочитав написане.
– Хм-м, підкажу. Це в районі метро «Дорогожичі». Як вийдете – запитайте в перехожих, вам розкажуть – там недалеко… Або гляньте по карті… Маєте карту?
– Маю, але не Києва, – засміявся чоловік.
– То тримайте мою! – Андрій витяг із внутрішньої кишені своєї куртки атлас Києва. – Вона вже трохи застара, давно нею не користуюся, бо маю на телефоні… Ваша вулиця тут, напевно, є, тож, думаю, розберетеся…
Чоловік узяв атлас та подякував. Як це не дивно, а вийшло все так, ніби вчинок Андрія для незнайомця був зовсім звичайнісіньким, буденним – буцімто йому щоразу по прильоту до аеропорту дарують атласи. Хоча, хто зна, можливо, так воно й було. Бо після цього дивний пан зник у терміналі аеровокзалу, зоставивши Андрія в легкій задумі.
Однак, почувши оголошення про прибуття літака із Франкфурта-на-Майні, хлопець схаменувся й мерщій побіг до контрольного терміналу, на ходу вставляючи касету в диктофон. На борту саме цього літака мав прилетіти пан посол, у якого Андрій повинен був узяти інтерв’ю про останні події, що трапилися в Німеччині й мали відголос навіть в Україні.
Перед входом до відділення контролю аеропорту, куди теоретично також мав прибути посол, уже зібрався добрий десяток журналістів.
«Ще б пак, подія ж неординарна!» – подумав Андрій.
Відверто кажучи, працювати репортером хлопець не любив, та й репортажі не дуже в нього виходили. От і був «засланий» шефом, Борисом Едуардовичем, на цю «каторгу», чи то пак – на підвищення кваліфікації.
Тим часом у іншій частині аеропорту високий русявий парубок стояв, обіймаючи свою наречену. Знаєте, як у тих прощальних сценах у кіно. Він – трохи повненький вайлуватий красень із зализаним набік чубом, у стильних джинсах та сорочці у смужку. Вона – струнка, чорноброва, кароока красуня в коротенькій спідничці, зеленій блузці та легенькій жилеточці. Дівчина відлітала на півроку стажуватися та переймати досвід дизайнерської майстерності в американських колег. А він, Юрій, залишався тут чекати та потроху готуватися до весілля, яке мало відбутися одразу після її повернення. За якусь годину кохана залишить свого обранця та неньку Україну й полетить у далекі краї на літаку вітчизняних авіаліній, де буде нудьгувати за домом, рахуючи дні до їхньої зустрічі…
«Хоча, мабуть, ні, Оксі точно не нудьгуватиме», – несподівано для себе відзначив Юрій. Чомусь він був у цьому впевнений, і на душі якось так неприємно зашкрябала кішечка.
Враз цю зовнішню ідилію було безпардонно порушено чоловіком, який невідь- звідки з’явився та налетів прямо на закохану парочку, ледь не впустивши свого шкіряного портфеля.
– Перепрошую, пане, пані… – і він помчав кудись далі, незграбно розмахуючи чемоданчиком і якоюсь брошурою.
«Зараз почнеться…» – тільки й устиг подумати Юрій.
– Ах ти ж!.. – Оксі закричала вслід чоловікові, перетворюючись із чарівної красуні з кінофільму на таку собі стервозну дівулю.
Юрій поморщився та поправив окуляри. Він робив так завжди у подібних ситуаціях. А вони, як це не сумно було констатувати, останнім часом були не рідко.
– … дивитися треба куди преш, окуляри купи! – завершила свою тираду Оксана.
– Оксі, Оксаночко, ну заспокойся, – Юрій взяв дівчину за лікоть. – Ходімо краще нагору, тобі вже час митний огляд проходити, щоб не запізнитися…
Дівчина пирхнула, та позаяк об’єкт її агресії вже давно розтанув десь у натовпі й розбиратися, по суті, було ні з ким, вона знову стала «слухняною дівчинкою».
– Бач, навіть «перепрошую» сказав. У нас зараз так рідко вибачаються… А яка ж милозвучна