– Треба готуватися, – промовила, дивлячись зволожнілим поглядом на Галину й дитя, Ольга, – в сорок років сива, як лунь. Посивіла вона в одну мить після «похоронки» на чоловіка й старшого сина. – За гріхи дитя страждає, за гріхи батьків…
– Не поспішай відспівувати, сусідко, може тут щось придумати можна… З тим завжди встигнемо, – докинула Надія. – Бабо, як дитя?… Бабо Горпино!?
Баба Горпина лише скрушно похитала головою.
– І лікар з госпіталю нічого втішного не сказав, – ствердила німий натяк старої Ольга.
– Ото горе, – скорботно склала губи в ниточку баба Мотря. – І племінничок, щоб йому добро було, ніяк не навернеться з відрядження. Зоставив на мене молодицю з дитиною. Ні грошей, ні продуктів не пересилає: як хоч, так і викручуйся. Три місяці – не один день.
Баба Горпина підійшла до жінок і без будь-яких емоцій – бачила на своєму віку достатньо смертей, мовила:
– Вже шкоро…
– Ой, горенько! – вигукнула Ольга, але під осудливим поглядом Надії затулила рота долонею.
На якийсь час поміж присутніми запало напружене мовчання. Згодом Надія, котра навіть у скрутні часи не втрачала здорового глузду, щось надумавши, кинула прояснілий погляд на жінок.
– Ось послухайте сусідоньки!.. Треба малого похрестити!
– Тю на неї, дитя при сметрті, а вона про хрестини! – не стрималася Ольга.
Мотря красномовно повела пальця до лоба, але, глянувши на Надію, враз опустила.
– У Моринчах похрештили і дитя вижило… – ні до кого не звертаючись, мовила баба Горпина.
– Я ж кажу… – зраділа підтримці Надія.
– А в Гарбужині померло, – продовжила стара.
– Бачиш, кумо, а затратиться треба. Звідкіля ж його взяти: Василь і вісточки про себе не дає… – невдоволено зиркнула на Надію Мотря.
– А кумами кого?… Треба ж молодих. А навкруги одні діди та баби, – долила масла у вогонь Ольга.
Та Надія вже вирішила.
– Не знаю, кумо, чим тобі невістка не люба, але дитя… Дитя не винне! Таки треба нещасне похрестити. Поможе не поможе – хрещеному по всіх світах благодать… А за кумів не турбуйтеся – відшукаємо. Он де, у госпіталі, молодих, скільки завгодно – заради святої справи ніхто не відмовить. – Вона кинула погляд у бік Галини й дитини. – Ви ж тільки погляньте, як страждають… Все! Я до госпіталю, бо затягувати нема куди. А ти, Ольго, поклич батюшку, він тобі не відмовить. Кумі Мотрі доведеться мотнутися для такого випадку по кутку, дивись, люди нашкребуть чогось до столу.
– Я попід хатами зроду-віку не ходила, – зібрала губи в нитку Мотря.
– Хіба що за чаркою… – гостро глянула на неї Надія. – Та нехай вже буде так: повернуся з госпіталю, підемо разом, хоч нести допоможеш. – І підійшла до Галини: – Не переживай, дочко, що можна, ми зробимо, а далі все буде в руках Господніх.
У повоєнному сорок шостому в Корсуні було, як і по всій Україні. Ті, хто вижили в тридцять третьому, казали, що цей рік був не набагато кращим. Влада вигрібала «для восстановленія государства» все, що тільки можна й не можна. Але люди на кутку, чим могли, допомагали одне одному. Не минуло й двох годин, як Надія з Мотрею повернулися до хати, з корзинами «всього потроху». Хтось навіть розщедрився на пляшку самогонки. Запрошені з госпіталю теж прийшли не з порожніми руками.
Галина з вдячністю дивилася на Надію. Вона раніше навіть трохи побоювалася цієї владної, голосистої жінки. Та на цю мить їй хотілося тільки одного, щоб оте чудо, заради якого готується дійство, сталося, і її синові покращало.
За кілька годин пополудні у хатині стало гамірно. Військові при орденах і медалях, та медичні сестри весело перемовлялися:
– Марійко, будеш кумувати зі мною, – підморгував одній з сестричок молодий лейтенант.
– Ні. Краще я з Миколою, а до твого темпераменту підійде Люба, – зі сміхом відповідала та. – Тільки з її натурою можна витримати такого баламута.
А Люба, не звертаючи уваги на розмови, взяла дитину й притисла до грудей.
– Боже ж мій, яке ж воно худюсіньке! Не хоче їсти? А може, у пляшечку та соскою накормимо? Я ось принесла трофейну. Запасливий Мишко з самого Берліна віз – для своїх… майбутніх… А як почув про Петрика – передав.
Жінки заходилися біля пляшечки та соски. Невдовзі надійшла Мотря й панотець Дмитро, худий і такий високий, що стеля в хаті відразу стала нижчою. Від нього віддавало умиротворенням та силою духу. Молодь притихла.
– Давайте ж готуватися до хрестин, бо батюшці сьогодні ще в Сахнівку треба, – заквапила присутніх Ольга. Вона після отриманих похоронок звернулася до Бога і увесь вільний час проводила у церкві, ставши правою рукою панотця.
Куми з Петриком розмістилися