– Гм-м… Який цікавий феномен, – казав у таких випадках директор школи, – із психологічної точки зору…
Із тими думками він викликав бешкетника до себе й вів із ним виховні бесіди. Та якщо ти знав, що і як йому відповідати, то покарання тобі не загрожувало, навпаки – ти міг спромогтися потрапити до нього в улюбленці.
Ось чому похмурого осіннього дня на мокрій від мряки доріжці, що пролягала між задньою стіною корпусу, де була розташована спортивна зала, та заростями колючого чагарника, стояла і плакала дівчинка на ім’я Джил Поул. І ще не висохнули її сльози, як із-за рогу, засунувши руки в кишені та насвистуючи, випірнув хлопчина. Ще крок – і він би налетів на неї.
– Ти що, зовсім не дивишся, куди йдеш?! – відсахнулася Джил.
– Та годі вже! Не починай… – відмахнувся був хлопчик, та, помітивши вираз її обличчя, пом’якшав, – ти… чого, Поул?
Джил лише скривилася – так буває, коли буцімто й бажаєш щось мовити, та тільки-но розтулиш рота, як сльози знов стискають горло.
– Що, знову вони? Як і завжди? – насупив брови хлопчик і ще глибше сунув руки в кишені.
Джил мовчки кивнула. Пояснювати не було чого – про кого йдеться, обоє знали й без зайвих слів.
– Це вже аж ніяк… Але що того гірше, це те, що ми… – він говорив із найкращих почуттів, але робив це так незграбно, ніби збирався прочитати Джил нотацію.
І тут дівчинка не витримала (що, погодьтеся, вельми природно для людини, яка хотіла добряче виплакатися, а їй завадили).
– Та краще б ти йшов своєю дорогою та не пхав носа в те, що тебе не стосується! – урвала вона його на півслові. – Ніхто на допомогу тебе не кликав. Теж мені, вчитель знайшовся: розповідати, що кому краще, а що – ні. Ти й сам у них за побігача. Ти що ж пропонуєш: і нам скакати під їхню дудку?
– Цур тобі! – образився хлопчик і від образи так і сів на порослий травою пагорб, уздовж якого тягнувся живопліт, та одразу ж підскочив, бо трава виявилася замокрою для посиденьок. На нещастя, повне ім’я хлопчика – Юстас Бяклі, хоча поганим хлопчиськом він аж ніяк не був.
– Поул, – заблагав він, – де ж твоє почуття справедливості? Хіба ж цієї чверті я перед кимось плазував? Хто, як не я, виступив проти Картера на захист малого кроленяти? А хто зберіг таємницю Співвенсі, навіть коли мене били? А чи знаєш ти…
– Не знаю і знати не хочу, – схлипнула Джил.
Бяклі помітив, що вона ще не прийшла до тями, і вчинив так, як йому підказав здоровий глузд, – простягнув їй карамельку. Іншу він сунув до рота собі. Потроху Джил заспокоїлася і вже дивилася на речі більш помірковано.
– Вибач, Бяклі, – нарешті мовила вона, – я погарячкувала. У цій чверті ти й справді не такий, як був.
– А про попередню чверть краще забудь – звісно, якщо зможеш, – відповів Юстас. – Бо тепер я зовсім інша людина. Яким же я був кепським хлопчиськом – навіть згадувати млосно!
– Гм… Чесно кажучи, так воно й було, – не заперечувала Джил.
– Але ж тепер я зовсім інший, чи не так? Ти ж і сама помітила.
– І не тільки я. Так усі кажуть. До речі, от учора Елеонора Безтолоччі почула, як Одета Шалопайль саме так і сказала в роздягальні. А сказала вона от що: у цій чверті отой нахаба Бяклі зовсім рук відбіг – наступної чверті треба буде ним зайнятися першорядно.
Юстас здригнувся. У школі всім добре було відомо, що воно таке, коли тобою хочуть «зайнятися». На якусь хвильку запала тиша, і стало чутно, як з вишневого листячка на землю падають великі краплі. Тишу перервала Джил:
– А й справді, з якого дива ти так змінився?
– Саме, як ти кажеш, з дива, бо на канікулах зі мною трапилося таке… таке… – із загадковим виглядом почав Юстас.
– Яке – таке? – не витримала Джил.
Та Юстас знов замовк щонайменше на цілісіньку хвилину. Нарешті він наважився:
– Послухай, Поул… Здається, ти ненавидиш оцю школу так само, як і я, тобто всім серцем.
– А що, хіба не видно?
– Що ж, раз так – тобі можна довіряти.
– Дуже люб’язно з твого боку, – пирхнула Джил.
– Це й справді дуже велика таємниця… Послухай, Джил, а чи вмієш ти вірити? Я маю на увазі… чи здатна