– Ні-ні, – якось аж занадто поспішно озвалася Марія, – все так, все вірно… – і за цей поспіх раптом зробилося їй ніяково і соромно.
Ніяково і соромно – перед собою…
…ця поступливість… з якого дива, подумалося, повинна у всьому погоджуватися? тільки тому, що Текля старша? чи тому, що начальниця?..
… а втім, вона добре знала: ні вік, ні тим паче посада Теклині у цьому випадку, в цій ситуації, при цій розмові за чашечкою гарної бразильської кави не грають ніякої ролі…
Але що ж тоді, що?
… ось вона сидить навпроти, загорнувшись у піжаму, неквапом попихкує цигаркою та час від часу відпиває невеличкими ковточками гарячу коричневу рідину з порцелянової чашечки, – така проста, така звичайна жінка, яких десятки, сотні, тисячі цією передвечірньою порою сидить в панельних і цегляних коробках, і щонаймеше третина з них робить цієї миті те ж саме, що й Текля; хіба що не всі насолоджуються справжньою бразилією, але то вже деталі, то вже дрібниці, і річ не в тому… а в чому ж, в чому? може, в тому, що всі вони – породисті хатні киці, такий собі обов’язковий атрибут міської квартири стандартної квадратури, із стандартними меблями, стандартною дерматиновою оббивкою вхідних дверей? та й самі вони – стандартні дружини при стандартних чоловіках…
Стоп! Кого-кого, а Теклю стандартною не назвеш ніяк! Вже навіть саме ім’я: Теокліна Нарцисівна за паспортом… врешті, їй якраз і місце на квітнику чи в оранжереї, така вона пишна, розквітла, вабляча… (Марія уважніше глянула на Теклю. Так, певно, роздивляються при знайомстві або ж після тривалого нездибання).
… і справді ж!.. досить вже таки помітна повнота не псує її, навіть навпаки: додає загадковості чи що? ні-ні, не загадковості, швидше всього – привертає увагу і… і… і збуджує інтерес… так-так, саме так: ця навдивовиж рухлива попри повноту жінка у ліжку, мабуть, справжня тигриця! коли б я була, подумала Марія, чоловіком – нізащо не пройшла б повз неї, не зачепивши бодай поглядом…
– Про що це ти замислилась?
Заскочена дещо зненацька, Марія не знайшлася, що відповісти, тільки непевно знизала плечем.
– І все ж?
– Та так, ні про що.
– Ні про що? – хитрувато і трохи (так здалося) зверхньо усміхнулася Текля. – Ану, зізнавайся!
… зізнаватися? в чому? ні, думки ж на те і є думками, аби бути тільки твоїми, вони – твоє і тільки твоє, єдине, що належить тобі і більше нікому, єдине, чим ти володієш беззастережно; можна віддати все, можуть відібрати все, але не їх…
Але Текля так хитро, так переможно (і чому саме так: переможно?) дивиться на тебе, що ти мимоволі (та ні, проти власної волі!) всміхаєшся й покірно, з тихим захопленням кажеш:
– Ти незвичайна жінка!
– Я незвичайна? – мало не захлинається нарапт сміхом Текля. – Я незвичайна? Ні, голубко! Я найзвичайнісінька! – і, обірвавши сміх, повторює, розщеплюючи слово на склади: – Най-зви-чай-ні-сінь-ка!
А потім ще раз, незнано для чого:
– Най-зви-чай-ні-сінь-ка!
Зрештою, «незнано для чого» – це так Марія вважає. Сама ж Текля чудово знає, для чого. Так, вона чудово знає, чого хоче, і знає, як того домогтися, і недарма вона запросила це дівчисько в гості; а воно одразу ж і прибігло, мало не луснувши від щастя: звісно, ой як хочеться заприятелювати з начальницею!.. Начальниця – міркувало, певно, собі – це те, що треба, це дуже файно…
– Текле, а ти була заміжньою?
Дурепище, навіщо їй це?!
Та, хоч і спалахнула в душі крихітна неприязнь, відповідає Текля спокійно, з погордою навіть:
– Була.
– І чому?..
– Облиш! – Текля обриває на півслові. – Ти, мабуть, думаєш, що це щось дуже добре?
Марія зиркає з подивом, озивається недовірливо:
– Хіба ж ні?
– Звісно! – Текля не посміхається, але й особливої серйозності на її обличчі не видно. – Єдина перевага заміжжя в тому, що маєш біля себе чоловіка, якого можеш вкласти в ліжко, коли тобі заманеться…
Марія не йме віри почутому: та ні, ні, Текля жартує, Текля глузує з неї!
… вона не може так думати! адже… адже це страшно – бачити в чоловікові тільки самця… Текля не може так думати насправді, вона ж чуйна, вона ж красива, вона розумна… жартує! звичайно, що жартує…
– Ой, дівчинко! – сплескує Текля в долоні. – Яка ж ти наївна! Для тебе це все ще романтика, ти ще віриш у якісь там почуття… Дурненька, чим раніше ти розпрощаєшся з цими дурними мріями, тим краще буде для тебе!
– Але ж…
– Та зрозумій же, зрозумій: позбуваючись ілюзій, ми здобуваємо свободу. А свобода – це все! Спокій, розкутість, щастя…
Марія слухає, слухає, затамувавши подих, слухає знетямлено, але й довірливо, та однак, однак, однак не вірить жодному Теклиному слову… Текля глузує з неї, вона не може говорити так на повному серйозі, не