Шафа. Журнальний столик. Два стільці. Крісло-гойдалка. Диван.
Чоловік років сорока (із невеликим доважком). Сидить на дивані і гортає журнальчика. Гортає мляво, ніби знічев’я. Вряди-годи, одначе, на обличчі його з’являється щось віддалено подібне на зацікавленість. Але й направду – лише віддалено подібне. Схоже, цим гортанням він просто збавляє час.
Думки його (і це вже не здогад, а очевидність) кошлатяться деінде. Найвірогідніше – вони невловимі навіть для нього самого, й навряд чи зміг би він із певністю сказати, де вони саме, які вони і про що…
Та ось раптом чоловік міниться в очах, брови смикаються, губи стискаються.
Подив? Збентега? Неймовірність негаданого відкриття? Враженість і ураженість тим відкриттям? Спалах?
Так, спалах. Але: чого? Не банального ж прозріння!..
Він і сам нічого з того не розуміє, йому несила те збагнути. Якби зміг, якби здужав збагнути – то й насправді було б… ніщо інше, як банальне прозріння…
Поволі, неквапно плине час.
Поволі, неквапно сіпаються чоловікові вуста. І здається, немовби все в ньому тільки й чекало цього заледве помітного поруху, бо одразу ж по тому чоловік рвучко смикає плечем (ніби стріпує заціпеніння), відкладає убік чтиво і тихо, умиротворено, навдивовиж рівним голосом промовляє:
«Жінкам, котрі люблять мене,
Це безумне безумство прощаю, —
Бо ж не відають, що творять!»
Якийсь (зовсім недовгий) час сидить у задумі. Затим на вуста набігає посмішка, в якій однаковою мірою можна розгледіти і зверхність, і розгубленість, і… і… Та все що завгодно!
Побіч, із дверей, виставивши поперед себе тацю, з’являється («Випливає лебідочка біла на плесо, де лебідь чека…») Ната.
НАТА. А ось і я!
РОМАН. Нарешті!
НАТА. Що, знудився?
РОМАН. А як ти гадаєш?
НАТА. Я не циганка, щоб гадати. Я знаю, що знудився. Але, погодься, моєї вини у цьому ніц нєма – ти ж прийшов так несподівано, без попередження! (Ставить тацю на стіл). На жаль, нічого не вдієш: хочеш не хочеш, а доведеться ще трішечки понудьгувати – я знову щезаю у напрямку кухні.
РОМАН. Це зайве! Не треба нічого видумувати, я не голодний.
НАТА. Мене це не обходить. Маю ґандж приймати гостей як годиться.
РОМАН. Облиш, який ще гість! Зайшов просто посидіти з тобою, побалакати…
НАТА. Що, тільки побалакати?
Сідає з протилежного краю дивана, розгладжує на колінах квітчастий халат.
РОМАН. Ну… Не тільки…
НАТА. Цікаво-цікаво! А що ще?
РОМАН. Давно не бачилися… Скучив…
НАТА. Навіть так?
РОМАН. Так…
НАТА. Ох, який пасаж! Ще трохи – і повірю.
РОМАН (здивовано). Про що це ти?
НАТА. Та все про те ж!
Закидає голову, заплющує очі і, схрестивши долоні внизу живота, декламує:
А лібідо після обіду
Втамування, либонь, вимагає.
Втамувати лібідо після обіду —
Все одно що утрапить до раю!
РОМАН (розгублено). О!.. Ти… Ти…
НАТА. Ну-ну, не затинайся! Це не в твоєму стилі!
РОМАН. Ти непередбачувана…
НАТА. Хіба це погано? Кажуть же: чим більше в жінці непередбачуваного, тим вона бажаніша…
РОМАН (робить спробу перейнятися її настроєм). Так-то воно так, одначе…
НАТА. Що – одначе?
РОМАН. Дивно! Цей вірш… З яких це пір ти стала захоплюватися поезією?
НАТА. А що, це кепсько?
РОМАН. Кепсько? Ні! Але… Ти змінилася…
НАТА. На краще? На гірше?
РОМАН. Розкутішою стала…
НАТА. Тобі це не подобається?
РОМАН. Та ні, ні… Тобто, навряд…
НАТА. Тебе не збагнути! Не погано, але й не добре… Якась суцільна невизначеність. Зате ти не змінився. Аніскілечки! Ні на граминку!
РОМАН. А що ж ти хочеш? Я вже давно не хлопчик. У моєму віці належить остерігатися різких рухів…
НАТА. Твоя дотепність, любий, не вражає! Власне, це й не дотепність навіть, а лише намагання виглядати дотепним. Цілковито даремне, зауваж, намагання.
РОМАН. Даремне?
НАТА. Атож, даремне! Бо годі сподіватися на успіх: нещира, награна бадьорість не викличе в моїй душі нічого з того, на що ти сподівався б!
РОМАН