– Куди ти? Сідай із нами вечеряти.
Наступного разу зайшли дівчата з іншої кімнати й запросили на вечерю. Дань на те лише посміхнувся й прихопив старі засмальцьовані карти, які забувся хтось із Юркових друзів.
Для братів голодне життя скінчилося – Данило ворожив усьому гуртожитку, крадькома до нього в кімнату приходили дівчата й жінки з міста. З тих він брав гроші, хоча ніколи не відмовлявся від яєць і сала.
Під кінець зими наворожив на туфлі. Хотілося купити ще й штани, та на штани грошей не вистачало. Заходив до магазину, роздивлявся прилавок, але вибрати нічого не міг. Знав, що заможніші студенти за покупками їздять до Києва, і вирішив поїхати сам.
Коли в неділю прийшов на вокзал, побачив цілий гурт знайомих студенток, які теж їхали до Києва. В автобусі поруч із ним сіла красуня з першого курсу, одягнута в шубку з рудими плямами й розкішну хутряну шапку, насунуту мало не на самі очі. Ім’я в дівчини було Маргарита, але всі називали її Марго. Чорноволоса, коротко стрижена, з темно-карими очима й довгими пухнастими віями.
Спершу подивилася у вікно, потім – на Данила, який від того погляду глибоко втиснувся у сидіння, згадавши відразу про свої потерті штани, полатані чоботи й виношену куртку. Потім розсердився і демонстративно відвернувся. Дівчина образилася, кілька разів здивовано глянула то на Данилову спину, то на своїх подруг.
Так і їхали мовчки. Юнак заспокоївся і мало не задрімав, аж поки Марго першою не озвалася до нього, ненароком зачепивши ліктем:
– Ой, вибач.
Дань лише кивнув, але дівчина зраділа:
– А ти знаєш Київ? – запитала, ніби між ними тільки- но обірвалася розмова.
– Трохи, – відповів юнак. – А ти? – заговорив, щоб не подумала, що він дикун якийсь.
Марго захоплено розповідала, як вона часто бувала в Києві з батьками. Як її ще маленькою возили до лялькового театру і в цирк. Данило слухав і думав про себе, про батька, культура якого обмежувалася читанням Леніна, про мачуху, байдужу до майбутнього пасинків. Тільки Маріуца наповнювала дитячу душу всім, що надбало за життя її незбагненне серце. Згадалося, як одного разу поклала на столі виделки та столові ножі й почала онуків учити ними користуватися.
– Нащо це ви, бабо? – здивовано запитав тоді Юрко.
– Нащо? – Маріуца обвела всіх поглядом, у якому проступала незрозуміла погорда. – Як умру, то щоб не забували, якого ви роду.
– Циганського, якого ж іще, – вихопилося тоді у Даня.
– Цить! – гримнула на нього Маріуца. – Твій прапрадід був на службі у самого короля венгерського, й ніхто не ліз йому в очі, що циган.
– Даньо, а чому ти ніколи не ходиш на дискотеку? – обірвала юнакові роздуми Марго. Хотіла назвати – Данко, як між собою називали однокурсники, але посоромилась, хоча хлопець знав про своє прізвисько і воно йому подобалося.
– Що я там забув? – Дань знову глянув на свої штани, витерті на колінах до блиску, і знову відчув образу – чи то на дівчину,