Найбільше уваги перепадало Даню. Сором’язливий Юрко був ніби в тіні меншого брата, що переріс його мало не на голову. Широкоплечий, із проникливим поглядом і непокорою у блакитних очах, Дань викликав подив і захват.
Григорій бачив ту непокору і розумів, що скоро син вирветься з батьківської влади. Тому, коли хлопець закінчив вісім класів, несподівано взяв його із собою у Рахів. Юнак зрадів, але не розумів, чому баба часто витирала сльози, а мати стала такою запопадливою.
Будинок, до якого привезла їх новенька «Волга», був схожий на маєток за високою огорожею. Начиння будинку теж здивувало хлопця розкішшю, якої він іще не бачив.
Григорія і Данила зустріли як дорогих гостей і за давніми циганськими звичаями. У цій суміші сучасності й старовини юнак почувався, мов на новорічному святі. Ловив на собі зацікавлені погляди, але не дивувався, тільки дочка господаря – Софія – викликала ніяковість. Була старшою за нього, з пишним бюстом і грубими рисами обличчя. Посміхалася часто і якось винувато, а в очах Дань помічав розгубленість. Та не переймався, бо знав, що подобається дівчатам, хоча жоден дівочий погляд іще не торкнувся юного серця. За столом чомусь постійно сидів із Софією, і це сусідство обтяжувало, як і нав’язливе товариство молодої циганки, коли їх залишали наодинці.
І в будень вона вбиралася у святкове, надягала багато золотих прикрас, яскраво фарбувалася, від чого обличчя ставало ще грубішим. Коли нікого не було вдома, розважала Данила розмовами, грою на гітарі. А грала вона гарно. Та її намагання заспівати дратували хлопця, який іще змалку тонко відчував пісню. Софія зрозуміла й перестала співати, але напосілася вчити грі на гітарі. І вже скоро чутливі пальці юнака вільно перебирали струни, добираючи мелодію.
Данило соромився співати, якщо хтось був поруч. Якось йому здалося, що вдома немає нікого, і він заспівав. Не циганської, а свою улюблену «Ой, у гаю, гаю, зелен розмаю». Коли закінчив співати, у будинку стояла тиша, потім двері відчинив Симон, батько Софії.
– Будеш артистом! – вигукнув радісно і задоволено поплескав Даня по плечу. За ним зайшла Софія, чомусь зашарілася й опустила очі.
Данило не чув, як одного разу Симон із Григорієм про щось домовлялися, сперечалися й ніяк не могли дійти згоди. Але здивувався, коли батько сказав, що завтра поїде, а він іще залишиться.
– Чого я залишуся? І я поїду. – Хлопцю не кортіло додому, але й тут він почувався наче у клітці.
– А чим тобі погано у Симона? – якось дивно посміхнувся Григорій. – Не в чужих же… Приїдеш через пару тижнів – нічого тобі вдома робити. Обдивися, може, що хороше для себе побачиш.