На фініші часу живе й Україна, про що йдеться в книзі оповідань Петра Ящука «Захід сонця вручну». Автор пише про те, що він достеменно знає, в стилі американця Артура Хейлі («Аеропорт», «Готель», «Колеса»). Слово книги розбиває в друзки закам’янілі світогляд, розум, сумління, котрі через непізнання Ісуса Христа, «що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь.» (Римл. 9:5) оптимізуються у нуль.
В українській літературі автор чи не вперше порушив сьогоднішню проблему виживання в умовах духовного геноциду.
Книга запропонована всім, хто вірить і любить.
Промовив же Він і до народу: «Як побачите хмару, що з заходу суне, то кажете: «Зближається дощ», і так буває. А коли віє вітер південний, то кажете: «Буде спекота», і буває.
Лицеміри, лице неба і землі розпізнати ви вмієте, чому ж не розпізнаєте часу цього?
Їм буде непросто – тим, хто покладається на істину авторитету, замість того, щоб покладатися на авторитет Істини.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї «Господа моліть».
АЛЬТЕРНАТИВА
…без Мене нічого чинити
не можете ви.
Переміни в житті країни досягли й О-га. Рейк’явікська надсекретна зустріч партійного імператора «імперії зла» зі склеротичним імператором «імперії Хелувіна», в наново перештукатуреному палаці від будь-яких сторонніх вух і очей, переплюнула в своїй гробалізаторській зашореності людиноненависництво мюнхенського зговору 1938 року подібного кагалу передвоєнних політиків. По тій неоімператорській зустрічі зреалізувався ГКЧП, перекалькований один до одного з відредагованого Ароном Керенським (Кірбісом) Корніловського «заколоту» 1917 року, який заткнув за пояс силовиків і відкрив двері демонстраційній марноті мас-населення, дев’ятивальній темряві духовного і матеріального зубожіння, деградації в демонкратію, – лід зрушився, поїхали… Далі, – євроремонт всіх інших доріг, якими оптимізатори оптимізують ненависних їм слов’ян на цвинтар.
Червонопартійне та совєтскогосподарське керівництво переключилось з ідеологічного міфотворення комунізму для всіх на розграбування всього і пограбування всіх «отих рабів малих» під лозунгом матеріального накопичення для комунізму тільки для швондєрів і євроциганів. Грабували, рвали, революціонерили-реформували все, що стояло, все, що зв’язувалось одне з одним в замкнуті ланки і ланочки виробництва. Одним словом, процес пішов. А що по якості і вигляду для червоного керуючого і направляючого істеблішменту не підходило, те нищили, руйнували, закопували, палили. Хто підрахує скільки ешелонів взуття і одягу совдепівського виробництва було спалено євроремонтниками в ярах, в лісопосадках? Засоби інформації, або на новий лад – мас-медіа по дезінформації, розвели хай, що то перебудовують на краще, що то реформують нас застояних – не голодних вже і ще. Про застій тепер згадується, як про час відсутності війни голодом проти народу-трудівника, час, коли здібні діти, незалежно від походження, могли здобути найвищу освіту безплатно, час найорганізованішої кваліфікованої безплатної медичної допомоги для всіх шарів суспільства, час розвою науки і військової потуги, час, коли кожна сім’я могла забезпечити себе матеріально, час найпотужніших колективних форм господарювання в сільському господарстві із оплачуваною відпусткою та пенсією за станом здоров’я і за віком, час бар’єру моралі проти розбещення плоті наркотикками і неприкритим розтлінням. Людиновбивство виродилося в безпечний застій без наступу суцільним терором і голодом на трудові верстви народу, як казав середньо-арифметичний «совєт»: жити можна було. Те, що совдепія розвалювалася економічно – це макаронні вироби на вуха – два десятиліття грабують, прихватизують, руйнують і демонкратизують швондєри, нагороджені «свободою», народи і ще ті народи зіпають. Але в той час «застою» йшла непримиренна війна влади проти світоглядних «збочень», проти релігії, як