З подорожі до Гарца
З «Книги пісень»
Гірська ідилія
1
На горі стоїть хатина,
Там живе гірняк старий;
Там шумить ялина віттям,
Світить місяць золотий.
Крісло єсть у тій хатині,
Все в мережанні дивнім,
Хто сидить там, той щасливий,
Я – щасливцем був таким!
На ослінчику дівчатко,
Я держу її ручки;
Оченята – сині зорі,
Квіт рожевий – устоньки.
І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ,
І кладе лілейний пальчик,
Хитра, на рожевий квіт.
Ні! нас мати не побачить, —
Пильно так вона пряде;
Батько гра собі на цитрі
Й пісню давнюю веде.
І дівчатко шепче тихо,
Тихо, ледве чуть мені,
Все розказує про справи
Ваговиті, таємні:
«А тепер бабуся вмерли,
І не ходимо ми вже
На стрілецький двір у Гослар,
Ой там надто хороше!
Живемо ми тут самотні
На холодному шпилі.
А зимою сніг засипле,
То й зовсім ми як в труні.
Я ж дівчина полохлива,
Мов дитина, боязка,
Я боюсь гірського духа,
Що вночі людей ляка…»
Раптом любка мила вмовкла,
Як сказала ті слова,
І від страху оченята
Рученьками закрива.
Гомонить гучніш ялина,
Веретенечко шумить.
І дзвенить до того цитра,
Пісня давняя бринить:
«Сила зла, дитино люба,
Не страшна зовсім тобі!
День і ніч ти маєш, любко,
Янголяток при собі!…»
2
У вікно рука зелена
Від ялини стукотить.
Місяць, той підслухач тихий,
Шибки світлом золотить.
Батько, мати вже поснули,
Вже не чути їх обох;
Але ми собі кохано
Розмовляємо удвох:
«Щоб то ти молився часто,
Не йму віри я тобі,
Ти порушуєш устами, —
Та не молишся тоді.
Той холодний рух, недобрий,
Завжди він страшний мені.
Але страх той розганяють
Погляди твої ясні.
Чи ти маєш віру праву?
Маєш ти закон твердий?
Віриш ти, що є небесний
Бог отець, син, дух святий?»
«Ох, дитино, як малим я
Ще на лоні неньки був,
Вірив я, що бог отець є,
Силу й добрість бога чув!
Знав, що бог хорошу землю
Й гарний люд на ній створив,
Сонцю, місяцеві й зорям
Путь одвічну призначив.
Як підріс я, любко мила,
Більше розуму вже мав,
Зрозумів тоді я більше,
В бога сина вірить став.
В сина любого, що любо
Нам провадив про любов,
І за теє, як звичайно,
На хресті пролив він кров,
А тепер дійшов до літ я,
І читав, і мандрував,
Я в святого духа віру
Щирим серденьком прийняв.
Дух святий із давніх-давен
Та й тепер вчиня дива,
Він ярмо неволі й замки
Злих тиранів розбива;
Давні смертні рани гоїть,
Відновля людські права,
Поміж людом чесним, добрим, —
Рівність, воля настава.
Дух святий жене темноту
І химери чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Дражнять нас і день і ніч.
Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав,
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав;
Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко, бачить
Гордих лицарів таких?
Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо святого духа лицар,
Сам такий я, – не здивуй!»
3
За