I
Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.
I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськи. Було, панi кам’яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп’яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє – аж б’є. А найдорожча штука – висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, – її батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде який-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько – князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, – ось iз його малювання, – не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп’ятi: «Що, – каже, – те свiтове – i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець – князь, великого чину дойшов…»
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її материзна – того вже не змiг прогайнувати.
Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.
Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала їх, – з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панiї було байдуже.
Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали…
Не гадки нашiй панiї по такому життю…
II
Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, – боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:
– Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?
– Чому нi? Берiть собi, котру схочете.
То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.
Жила я в панiї рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, – тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи б’є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’є), чи сам спiдницю дарує або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.
Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця, – мiсяцi, роки пам’ятатимеш…
Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.
– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:
– Чому нi?
– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!
– А я, – каже, – вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.
– Нi, мене взято з сiм’ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили – вмерли.
– А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?
– З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.
– I довгенько