Інститутка
Т.Г.Шевченку
I
Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…
На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде — охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.
За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. "Розволочитесь, — було, каже панi гнiваючись, — не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати".
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.
А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. I зглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, — крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!
У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, — у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, — i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!
Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
II
Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: "Може, тобi того з'їсти? може, того спити?" Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? — питає стара. — Ти менi не кажеш нiчого.
— Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
— От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
— Голубочко моя!.. Звiсно вже — чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
— Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?
— Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас — та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…
— Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки — на що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
— Е, бабуню!.. — защебетала панночка. — До французької мови i до музики добре i я бралась, — до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше — тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать — нуда, i тим, що вчаться — бiда. Багацько часу пропало марно!
— Так як же оце? Погано вчать?
— Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю