Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка – і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.
– Ой, лишенько! – почувся переляканий дівочий зойк.
– Не бійся! Він не дістане! – гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: – Геть у будку, Бровко! Ну!
Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.
Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.
«Жебрачка? Чи що?» – подумав Івась, а вголос спитав:
– Кого тобі, дівонько?
– Мені б хазяїна або хазяйку… Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, – тихо промовив несміливий голос.
– Ось воно що! – протягнув спроквола Івась. – Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється… А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?
– Ні.
– А чого ж тоді йдеш?
Дівчина потупилася, схлипнула.
– Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого…
Івасеві стало жалко її.
– Сирота?
– Напівсирота… Батько помер кілька літ тому.
– Кріпачка?
– Ні, Бог милував… Козачка я… Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити…
– Чого ж це ви так зубожіли?
– Довго розповідати… Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло, – полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку… Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному – трохи житечка чи пшенички сіяли. На поденщину ходили – так і жили… А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк…
– Звідки ж сама?
– З Мацьківець.
– Як же тебе звати?
– Катрею… Катериною… А тебе?
– Івасем… Тобто – Іваном.
– Івась – гарне ім’я.
– Гарне… Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш – Івась та Івась: Івасю – те, Івасю – се, Івасю – туди, Івасю – сюди, – то й це гарне ім’я стане тобі немиле…
– То ти теж наймит?
– Та вже ж не хазяйський син, – і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.
– А я думала…
Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:
– Ходімо – покажу свої хороми! – І повернув до конюшні.
– А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити…
– Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, – сьогодні ж неділя. Повернеться – тоді й поговориш… А господиня лежить – слабує…
Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.
– Ось тут я мешкаю… Заходь – погрієшся!
Катря зайшла, роззирнулася довкола.
Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, – лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею – піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною – незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому – чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці.
– Роздягайся – грійся, – сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: – І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є – ото і все моє багатство… Їж, а я ще попораю волів.
Він причинив за собою дверцята, узяв вила, скинув з горища кілька навильників сіна та овсяної соломи – понакладав волам у ясла, потім приніс із льоху лантух буряків – дав жеребним кобилам і тільки після цього знову зайшов до свого убогого наймитського житла.
Катря сиділа на полу, біля лежанки, – грілася. Хліба на столі – ні крихти: з’їла весь. Після морозу та їжі її обличчя зарум’янилося, очі блищали. На шиї, відтіняючи білизну шкіри, червонів тоненький разок дрібних коралів.
Тільки тепер, коли вона роздяглася і скинула з голови свою важку вовняну хустку, Івась зміг роздивитися