– Зв’язався зi своїми росiйськими хакерами – я їм зрiдка пiдкидаю iнформацiю стосовно їхнього кримiналу, а вони – що мене цікавить.
– Це може мати оперативний iнтерес?
– Справа у тому, що над тим файлом вони вовтузяться уже десь рокiв п’ять…
– Думаєш, варто на це тратити час?
– Я колись тобі розповідав про загадковий файл.
– Так…
– У ході роботи я зустрiв кілька символів, які дозволяють припустити, що то файл Андропова.
– Але при Андропові файлів не було ще.
– Це не має значення. Могли закодувати і пізніше. Але інформація стосується генсека.
– Ходімо до кабінету.
Богдан викликав офіцера.
– Розшифруйте це, – сказав йому, i той, взявши аркуш, вийшов.
– Коли файл дійсно стосується Андропова, – продовжував Василь, – то ми знайдемо вельми цікаву інформацію.
– Якщо зараз вона ще комусь потрібна.
– Навіть, якщо б нею скористались тільки журналісти та історики, і то є сенс дізнатися, що там.
– Так… сьогодні в мене… А що як ми зустрінемося завтра? В обід у нашому кафе. Там і з’ясуємо, що нам робити далі.
– Добре, до завтра.
– Бувай.
– Бувай. – Василь зробив рукою жест і вийшов.
Офіцер відчинив двері до кабінету якось тихо.
– Богдане, тебе викликає шеф, – сказав з тривогою у голосі.
– Коли мені підійти до нього?
– Негайно.
Начальник управління був коректний. Навіть занадто. Після кількох загальних фраз перейшов до справи.
– У зв’язку зі зміною політичного курсу нам доведеться зробити невелику корекцію у роботі з політичними партіями, громадськими організаціями і бізнесовими структурами, котрі якимось чином пов’язані з опозицією. Так як «Мала академія» підтримувала опозицію, вона повинна припинити своє існування. Але це треба зробити тихо, без шуму і без журналістів. Ваше завдання надто просте: проконтролювати, аби виконавці не допустили помилки. Зрозуміло?
– Так.
– Вашого консультанта, Бутовича, я розпорядився звільнити. Підшукайте собі іншу кандидатуру.
– Добре.
– Ідіть працюйте.
– Я хотів би спочатку піти у відпустку.
Начальник управління здивовано глянув на Отаманчука.
– Пане майоре, – сказав лагідно. – У нас виконують накази, а не шукають підстав, аби втекти він них.
– Дружина купила путівки. Я їй пообіцяв, не здогадуючись про термінове завдання.
– Гаразд. Бери відпустку.
– Дякую.
– Іди, – сказав. Потім зловісно: – Надіюся, ти пам’ятаєш, що у нас звільнення нема. Від нас ідуть на пенсію, або… в могилу.
– Мені це було сказано років з десяток тому, коли влаштовувався на роботу.
– Ступай. Я так, про всяк випадок, – і вишкірив зуби.
Отаманчук вже знав: покинути працю без проблем у нього не вийде. Але то не його вина – обслуговувати казнокрадів він не наймався. Його, як людину, що володіє певним талантом,