Вибрані вірші. Ципріан Норвід

>

      Павук, і за вікном прошелестять тополі.

      І легко дихати в цім домі, як на полі,

      Де гамір не зліта думкам навперестріть.

      Немов стражденний раб, що вирвався з неволі,

      Знов чує до життя в погаслім серці хіть,

      Так я почав красу мовчання розуміть,

      Увільнений з тортур докучливої долі.

      Допоки серце нас не може поєднать, —

      Ні спільних дум, ані ясних понять,

      І слово мовиться нікчемне і студене.

      Даремно щедро так тече нектар питва:

      Все муки – пісня, сміх, розмова нежива;

      Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене.

      ПІСНЯ НАШОЇ ЗЕМЛІ

      Et aux horions l'on verra qui a meilleur droit…[1]

Жанна д’Арк

1

      Де шибениця світиться остання,

      Моя столиця там, моє страждання,

      Мій вічний люд.

      Від Сходу – мудрість брехень і темнота,

      Карання канчуки і потріск злота,

      Трутизна й бруд.

      На Захід – знань олжа, в блискотне втеча,

      І правди формалізм, і порожнеча,

      Й страшна пиха.

      На Північ – єдність Заходу і Сходу,

      На Південь – сумніви надій, народу

      Біда лиха.

      Отож, чи маю впасти під копита,

      Закривши очі, ніби градом збита

      Первотрава?

      Чи маю вгору викидати плечі

      До ледь зорі й не відати, до речі, —

      Сон чи ява?

      Я – на вулкані острів; не мімози

      Збирають тут, а чорну кров і сльози,

      Як виноград!..

      Що випалить вогонь з мойого лона?

      Куди сповзе? Де наша оборона? —

      Я знати б рад!

З

      Як духу ткань ти розірвеш до краю,

      Я, глупий слов’янин, тебе чекаю,

      О Заходе!

      З тобою, Сходе, ми вздримось, як згине

      Остання совість – проголос людини

      В твоїм огромі.

      Мене полюбиш, Півдню! – любиш силу,

      А Північ обмину я, мов могилу,

      І встану сам.

      Терпіння – моя власність.

      Сльози й болі.

      Тому народам, що встають з неволі,

      Братерство дам.

      AERUMNARUM PLENUS[2]

      Чом я впадаю в настрої засмутні,

      Чи я співати б мав – чи світ і час?..

      Ох, я ж бо знаю стрій тієї лютні,

      В котру заплівся духом кожен з нас.

      І знаю, кожна радість має друга

      Скорботного, і знаю, що кляну

      Й благословляю разом, що прислуга

      Є в кожного, хто став на твердь земну.

      Чом я сумую? – бо не рад смутити,

      Нести перед собою тінь брехні,

      Щоб те сховати, що не сміє жити,

      Що неможливо витяти на пні.

      Сумую, бо не відаю, чи буде

      Навіки людськості брудний потік

      Комедією зла, чи завжди люди

      Казатимуть, сплючи: «Такий наш вік!»

      Сумую, аж до кості, аж до серця,

      Відлюднюється все буття моє,

      І я не знаю, чи в акорд вкладеться

      Те, що в мені ще людськістю жиє…

      Не знаю, чи не відати я зможу,