А вчора я знову вийшов у сад, вслухався і нічого не почув. Виліз на найвищу яблуню, щоби ліпше чути, але небо мовчало. Просидів на гілках всеньку ніч, не зводячи з неба очей, і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.
У дитинстві кожної людини був сад – власний або чужий. Ми мали сад нічий – туди, крім нас, ніхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваємо там, то він зникне і ніколи більше не з’явиться.
Це було так давно – коли ми були чисті, мов янголи, нічого не відали про кохання, але вже тулились устами одне до одного і не знали, що це таке і чи так ми це робимо, і вірили, що прийшли з казки і назад повернемось у казку, і клялись у вірності, і казав я, що оборонятиму її, маленьку дівчинку Ілаялі, від звірів хижих, духів лихих і драконів лютих…
Ілаялі померти не могла. Найімовірніше – це я вмер. Безліч років тому розчинився в повітрі і деколи дрібними порошинками спадаю на землю з дощем і снігом. І ніхто в світі не знає, що той дощ і той сніг – це я. Дівчата миють у мені волосся, діти ліплять з мене снігових баб, і на обличчі кожної снігової баби з’являється частина мого розпачу.
Мені часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю її дерева, будинки і вікна. Це була зовсім маленька вулиця з одно- й двоповерховими кам’яницями. Все, що відбувалося за стіною бодай однієї з них, одразу ж ставало відомим для всієї вулиці, аж до деталей.
Влітку вікна моєї вулиці зеленіли й розквітали цикламенами, азаліями, примулами, шпараґусами, а взимку їх вимощували ватою і притрушували кольоровою фольгою. До верхньої частини вікна підвішували пампулястих янголів з білими крильцями, а на Різдво проти вікна ставили ялинку. Коли темніло, всі вікна затягували фіранками, але те, проти якого стояла ялинка, завше світилося й манило нас, малих, до себе. Кожен міг прогулятися вулицею і порівняти, чия ялинка найкраща.
А кращою вона була тільки в пана Мандрика, який невідь яким дивом зберіг довоєнні іграшки. Таких не мав ніхто. На ялинці пана Мандрика красувалися принци й принцеси в розкішному вбранні, райські птахи з пухнастими хвостами, іскристі круглі бані, а ще казкові цукерки, якими ніхто з нас ніколи не ласував і про які ми не раз сперечалися, чи то часом не порожні обгортки. А ще на ялинці було повно малесеньких чепурнесеньких янгеликів та херувимчиків, а під ялинкою стояв святий Миколай з повною торбою подарунків. На ньому був розшитий золотом синій жупан, підперезаний золотим широким поясом, а з-під жупана визирали червоні шаровари. З довгими білими вусами він скидався більше на запорожця, аніж на святого. До Миколая ми відчували незмірну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними і слухатися батьків, а в кінці листа, ніби між іншим, називали подарунки, які б нам хотілося отримати. Зате Діда Мороза ми повністю ігнорували, ані на мент не вірячи в його існування.
Одного разу, коли мама купила Діда Мороза, щоб поставити під ялинкою, мій дідусь здер йому бороду, підкоротив кожуха, валянці переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Тепер і в нас появився святий Миколай. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забігала до нашого діда, щоб і собі перейняти досвід. А проте наша ялинка не стала від того кращою за Мандрикову. І ми й далі вистоювали у нього попід вікном.
Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку запам’ятав і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, стареньких розспіваних хвірток, що вирізнялися кожна своїм голосом, боявся, що пропали уже й ті дерева, на яких щоранку вуркотали горлиці, дерева, на які ми видряпувалися… А найбільше боявся асфальту, який ув’язнив її лоно…
До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубій. Адже це не віщувало нічого доброго. Вулиця, якою я марив, могла бути зітерта новим своїм виглядом, і той новий, а водночас і чужий, ворожий вигляд здатен навіки деформувати мою свідомість, зруйнувати щось таке, що я вже ніколи не зможу відновити.
Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем. Це давало всі підстави, аби завернути назад, це мене мовби попереджало, що не варто рухатися далі, а треба повертати назад. Не було жодної надії, що Голуба вистояла, що не торкнувся її все зростаючий і зростаючий рівень нашого добробуту.
Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на Голубу. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває – моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ. Властиво, можна сказати, що вона взагалі не змінилася, бо дещо тільки посіріла від старості, може, трохи більше облупилася, але й далі зосталася такою ж тихою і замріяною. Просто паркани стали сірими, але вони були тими самими, ба навіть я впізнавав окремі виламані штахети. Дерева постаріли й втратили частину гілок, але то були ті самі дерева, і горлиці співали в їхньому галуззі. Навіть запах пороху, який зняла зграя песиків, був той