Малий Мирон. Іван Франко

і або стинав головки з будяків та ластів'ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.

      – Василю, – говорить малий Мирон до малого Василя, – ти доки вмієш рахувати?

      – Я? А доки маю вміти? П'ять, сім, парканацять.

      – Парканацять! Ха, ха, ха! А то скільки парканацять?

      – Ну, скільки ж має бути? Я не знаю!

      – Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!

      Василь сідає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком[1] об землю: один, два, три, чотири…

      Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далі й далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає, – Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає… Мирон дорахував уже до чотириста.