Блакитна дитина. Анатолій Дімаров. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Анатолій Дімаров
Издательство: Стрельбицький Дмитрий Майєвич
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
Син мій – ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха.

      Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?

      Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:

      – Розказуй, що ти там накоїв?

      Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав?

      Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.

      – Ми, той… Я, той… Ну, бігали… – починає мій син видушувати із себе слова. – А тоді, той… каталися…

      – На чому каталися?

      Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!

      – Далі! – суворо вимагає дружина, не без підстав підозріваючи, що це ще не все.

      – Ну, той… Сів на Олеся, а він навіз мене…

      – На що навіз?

      – На той… На Параску Михайлівну…

      – О боже!..

      – Вона, мамо, не впала! – додає швиденько син. – Тільки побігла…

      – Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?

      Син цього не знає, тому й мовчить.

      – А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде!

      Це вже до мене.

      Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:

      – Це – недобре! Це дуже, сину, недобре!

      – Твій тато ніколи такого не робив! – вставляв дружина для зміцнення мого авторитету.

      Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.

      – Так, не робив, – видушую я із себе.

      А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:

      – Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.

      – І приносив додому відмінні оцінки! – додав дружина.

      – Усі вчителі не могли ним нахвалитися…

      – Бо він не був хуліганом!..

      – Він спокійно сидів на уроках…

      – І не завдавав учителям жодних прикрощів…

      Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.

      – Ну, йди, – зжалюється врешті над сином дружина. – Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!

      У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, – ліхтарі ліхтарями.

      Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!

      Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.

      Усієї до кінця.

      Отже, про блакитну дитину.

      ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ

      У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою, і грубезний голос, а надто коли він погрожував:

      – Походіть мені, походіть! Упіймаю – голови всім геть поскручую!

      І ми ніскільки не сумнівалися в тому, що й справді поскручує. При одному тільки погляді на його страшні руки у нас починало потріскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвія десятою дорогою.

      Я, може, і не наважився б полізти в сад до дядька Матвія, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем – Чровжова. Об прізвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собі язика.

      Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географії, та ще на біду трохи й заїка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось він добрався до Олі Чровжової.

      – Ч-ч-ч-ч…

      Все більш червоніючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всім класом:

      – Чров-жо-ва!

      Він, бідолаха, так і не навчився вимовляти оте рідкісне прізвище.

      І ми не раз користувалися цим.

      Бувало, захворіє Оля, географ, побачивши порожнє місце за партою, цікавився:

      – Ч-чому не п-прийшла Оля?

      – Яка