Іван радий був доброму сусідству із Загорульками. Добре відчувати поряд гарних людей, які колись допоможуть, бо не мине ж його далекий шлях у невідомість.
Перед Вербною неділею подули вітри, навалило ще й снігу, тож Іван залишався, на радість Марії, при хатині. На Вербну розгодинилося, і Марія змовилася із Загорульками йти до храму на посвяту верби. Іван щойно нарізав вербових гілок. Спустилися до шляху і, привітавши сусідів зі святом, вирушили разом з ними до храму. В церкву не було змоги протиснутися, і вони поставали у загальному гурті вірян перед дзвіницею. З притвору храму до мирян долинали слова молитов і співи хористів. Іван натхненно молився, подумки вимолюючи в Ісуса Христа благословення своїй сім’ї.
Озвалися церковні дзвони, і люди, оточивши колом храм, готувалися до посвяти вербових гілочок, які символізували пальмові під час входження Ісуса Христа в Єрусалим за його земного життя. Сповнивши християнську обрядовість, Загорульки та Ярові поспішили до своїх домівок, відчуваючи внутрішній трепет від очищення душ.
Молітеся, люде, та живіть.
Прийшов Христос вас іскупить.
Прощає Бог гріхи старі.
Живіте чисто, не творіть нові.
Цієї миті прямує люд з вербою
Та із надією безсмертя,
Яке Христос вселяє в нас
У неповторний Вербний час.
Клавдія запросила Івана з Марією пригоститися пісненькою їжею після посвяти. П’ятеро дітлахів з нетерпінням чекали приходу батьків. Коли ті зайшли до хати, заволав кожен, аби його першого по спині похльостали вербовою гілочкою. Сергій по старшинству почав шмагати хлопчаків, примовляючи приказку, а дорослі повторювали: «Верба б’є – не я б’ю, за тиждень Вербний жди Великдень – не вмирай, писаночко, дожидай!» Хлопчаки верещали і по черзі відскакували вбік, чухали ті місця, куди дістала лозина. Дорослі зняли верхній одяг, готуючись до пісного обіду, а радісні дітлахи все хвалились одне перед одним: кому більше перепало, то той і дужий, і сміливий буде.
Весна буяла вишневим цвітом, повнилася важким гудінням бджіл, які поспішали донести зібраний нектар до своїх дуплянок[15], метушінням птахів та всього сущого, яке прагнуло повною мірою використати весняну пору.
Ластівки діловито залітали в стайню, ліплячи свої гнізда попід сволоком, а деякі носили в дзьобах грязюку з вибалка та, аніскілечки не боячись, поспішали спорудити гнізда просто над дверима.
– От зухвалі пташки, ледь не в капелюхові мостять. Нехай тільки малих вилуплять… Дам їм перцю! – сердився Іван вечорами, вимітаючи послід побіля входу до хати.
Марія слухала його погрози у бік ластівок і сварилася:
– Ти гляди мені! Не смій на них навіть грозити… Ти ж