У ярочку після заходу сонця почало швидко сутеніти. Домовилися підкладати по черзі галуззя у вогнище і, стомлені дорогою, позаймали місця на запашному сіні, на яке Розена дбайливо простелила ліжники.
Андрій ліг на спину і, розглядаючи небосхил, пробував відгадати по зірках, в якому боці від них рідна домівка. Знайшов нахилений до небокраю держак Великого Ковша і, уявивши себе лицем до нерухомої північної зорі, зараз же збагнув шлях до рідної домівки, полинув туди в думках.
В його хаті зараз також вкладалися спати, і Підлужний навіть почув невдоволене хникання синочка… Але то було звучання, яке перепліталося з іншими голосами, що долинали з низу ярка. Інколи пугикали сови, а то запищить якась звірина, спіймана нічним птахом чи іншим хижаком, для якого нічна година – час ловів. До козака долинули якісь запахи, що нагадували пахощі Даринчиного волосся, і, немов під шовком, що огортав його, Андрій поринув у марення сновидінь…
А його вірний побратим Ярема не спав, чатуючи сон подорожніх. Прислухався до голосів та рикання нічних мисливців, які, полюючи один на одного, продовжували власне існування. Заслухавшись одноманітним тріскотінням невгамовних цвіркунів, він на хвильку стулив очі, та відразу стрепенувся, відчуваючи неподалік живу істоту. Викинув уперед руку, почув зойк і побачив нахилену над ним постать.
– Ой, боляче, Яремку! Відпусти, – почув жіночий шепіт і в ту ж мить упізнав Розену.
– Ти мене налякала, – промовив Ярема і додав: – Я не знав, що це ти. Міг би й вдарити…
Розена винувато присіла біля нього і ненароком, нібито хотіла загладити свою провину, почала лагідно перебирати волосся на голові Яреми. Той застиг, відчуваючи ніжні дотики, і не міг збагнути – куди йому подітися від грайливих рук жінки. А вона, не говорячи більше ні слова, перебирала волосся, і тільки Ярема хотів спроквола відвести руку від себе – починала погладжувати його долоні. Через декілька хвилин у нього вже зникло бажання виявляти спротив, почав відчувати потребу в її дотиках, хотілося, щоб ця мить була нескінченною.
Темна нічка, чарівливі принади гарячих долонь молодої жінки і солов’їні трелі геть збили з пантелику мудрого і дужого Віктора Ярему. На якусь мить він втратив відчуття сутності та свого місця в цьому безмежному світі, поміж мерехтливими зорями, що сяяли згори, лукавим місяцем, який визирнув із-за гребеня яру. Рука тепер сама потягнулася до гарячої долоні Розени. При дотику він відчув, що вколовся, і відсмикнув руку від пальців жінки. Вона нахилилася до його вуха.
– Що, кольнуло, Яремку? То моя душа побігла до твоєї – чоломкатися, – прошепотіла і тихо засміялася.
І справді, Ярема відчув, що заціпеніння кудись поділося. Він, посміхаючись, запитав:
– А що, твоїй душі сподобалося віншування з моєю?
Після цього шепотіння, вони немовби стали ближчими одне одному,