Андрій вивів Орлика за ворота, а за ним – Ярема зі своєю Зірочкою, яка йшла, повертаючи голову в бік Буйка, що також спантеличено дивився їм услід. Андрій повернувся до Буйка і, обійнявши його, тихо промовив:
– Залишайся вдома… Мій братик буде тебе вигулювати і доглядати…
Кінь сумовито поглядав на Андрія, а коли козак, прощаючись, притиснувся до його щелепи, закивав головою і застиг, понуро опустивши голову. Заходилися прилаштовувати до кульбак дорожні торби і зброю, а Даринка старанно допомагала Андрієві кріпити їх мотузками. Мати щось там вкладала Яремі. Коли приготування були закінчені, Андрій зайшов до хати, поцілував Миколку і, обійнявши ще раз жону, попрямував до воріт.
Андрій з Яремою вже третій день були в дорозі, впевнено їхали тим же шляхом, котрим поверталися взимку на Самарщину. Останній місяць весни 1649 року видався теплим, і прохолода настигала їх тільки під ранок, зволожуючи одяг росою. Вода в річках ще не встигла прогрітися, але хлопцям то була не завада. Завжди знаходилося чисте плесо, де можна було обмитися та вдосталь розім’яти м’язи, плаваючи у водиці, що бадьорила. Було в козаків і риболовне приладдя, та вони не рибалили, бо ж домашнього харчу вистачало. Під вечір дійшли до Кременчука і, привітавшись із перевізниками, як з давніми друзяками, почали домовлятися про нічний притулок. Вони добре пам’ятали гостинність рідні П’ятибратів. Закортіло їм опісля ночівлі просто неба надійного прихистку у добрих людей. На лівому березі Дніпра, неподалік від перевозу, був пристойно обладнаний гостинний двір, і хлопці вже без сумніву довірили своїх скакунів конюшим.
Смачно повечеряли з оковитою від П’ятибратів і, допоки не смеркло, вийшли прогулятися до перевозу, де в цей час починалися торги рибою. Рибалки зі своїм уловом та метушливі бабці позаймали всі місця довкола величезного плоту. Угледівши двох козаків, почали наперебій вихваляти свій товар. Тут насправді вирувало рибне царство – Андрій, який бачив на своєму віку багато риби, такого розмаїття ще ніде не зустрічав. Крамарі не скупилися, пропонували скуштувати в’яленої, прикопченої рибки, а то й ікри щучої чи білужачої. Надивившись та скуштувавши всього вдосталь, хлопці забажали запастися в дорогу, щоби дозволити інколи пораювати черевцю на передихові. Андрію замотали в полотнину щучого кав’яру та зав’яленої сом’ятини, а Ярема не пошкодував зайвого гроша на севрюжачий кав’яр, який добродушний дядько, немов добрячий шматок сала, також замотав полотниною.
– Ох і поталанило тобі, козаче! Ніде такого не придбаєш… Шматок з півдолоні… Кинув на зуб – цілий день тільки водицю попивай… А сила вже пре! – продавець уже й гроші взяв, та все ще розхвалював свій товар.
Тамтешній люд, узрівши, що козаки мають гроші, не відпускав їх із торгу. Дехто вже волав до зніяковілих друзів, що ладен задарма віддати рибку, аби тільки вони скуштували хоч плавничок.