Зручно примостився під панською колясою, і вже очі почали злипатися, проситися на спочин. Та якісь нічні звірюки завели завивання та шаркотіння, а як десь далеченько завив сіроманець зубастий, то й заплакала паняночка, аж коляса здригалася. Вилаявся я так голосно, що примовкли ті звірини, що насмілилися шурхотіти недалечко від нашого лігвища. Виліз я з нагрітого місця і сиджу, роззираючись, як сторожовий пес при отарі овець.
Невдовзі зірочки на небі стали тьмяними, а тоді й геть заховалися, і почав накрапати дощик. Спочатку досить дрібненький, що навіть радісно стало, але потім припустився такий, що я заліз у прихисток знову під панську колясу. Та тут дверцята скрипнули і почувся лагідний голосок паняночки: «Ходь до мне, мжичка крапає…» Повернувся я, а вона стоїть вся в білому, почув, як у неї від холоднечі аж зуби виклацують. Тут і мене самого почало колотити так, що ледве зуби не повибивало. Стою собі, ані пари з вуст, неначе заціпило. А вона тоді простягнула своє рученятко і вимовила: «Прошу пана до коляси…» Зрушив я свої задубілі ноги, безтямно вклонився їй та ступив на підніжок. За мить уже був усередині панської коляси.
У темряві намацав лаву і тихо присів, а коли поряд мене примостилася панянка, то й дихати перестав. Зверху по острішку коляси дріботів дощ, інколи долинали покрики невдоволених дощем нічних птиць. Раптом неподалік почулося вовче виття. Паняночка так і прилипла до мене. Коні, злякавшись того виття, сіпнулися було бігти, але через каміння, яким я обіклав колеса, тільки шарпалися. За своїх козацьких коней я був спокійний: повибивають зуби сіроманцям. Скинув я свого каптана і, обклавши плечі паняночки, притулився до неї. Хоч там і плечики ті немовби якісь палички, тільки тепленькі… Не знаю, як вона мене на нюх переносила після моїх денних скачок на коні, а від неї були такі духоти, що мені знову ледве не запаморочилось…
Тут Христина відсунулась від Олекси, сердито дивлячись на нього, а тоді, побачивши дітей, що звисали з печі з відкритими від цікавості ротами, сердито просичала:
– Геть під ліжник!.. Витріщилися!
Дитячі голівки миттєво заховалися, а жіночки одночасно з козаками підсунулись ближче до Олекси. Степан Кукута, не витримавши, штовхнув під бік Олексу:
– Не тягни… А далі що було?..
Діти вже сховалися. Проте Олекса знав, що добряче всіх зачепив на свій «гачок», і, крякнувши, мовив:
– Добре було б цибухом затягнутися, а то щось морочно мені…
Та тут дістав стусана під бік від Івана, який сердито промовив:
– Не тягни вже. Скоро північ, а ти зі