Твір головним чином пов’язаний з періодом античності. На той час основним заняттям жінки вважалося вовнопрядіння. Це мало у собі глибокий підтекст: означало самодостатність родини. Тому навіть у міських матрон вовнопрядіння було символом жіночого обов’язку. Жінки в Стародавньому Римі хоча формально і вважалися громадянами, та все ж не брали участі у виборах, отже, й на керівні посади їх не обирали. Почасти саме з цієї причини про жінок знаходимо не надто багато свідчень у творах тогочасних літописців – світло чоловічої слави затьмарювало їх. Однак незважаючи на такі обставини, все ж натрапляємо на деякі свідчення про жіночу відвагу, чесність та відданість у творах давніх істориків. Так, історик Аппіан (95 – 165 рр.) пише про героїзм жінок, які вберегли своїх мужів під час громадянської війни, про Порцію, доньку Катона і дружину Брута, що покінчила самогубством, довідавшись про смерть чоловіка; Тацит (56 – 117 рр.) описує мужність Епіхариди, учасниці змови проти Нерона; Овідій у «Героїдах» у поетичній формі оспівує листи відомих жінок (Пенелопи, Медеї, Дідони, Сапфо та ін.) до своїх коханих чоловіків. Тому чудові приклади жіночої відваги та чесноти все-таки дійшли до нас крізь хащі віків. Очевидно, давні історики прагнули показати, що не лише чоловіки гідні називатися «мужніми». Згадаймо, що Іван Франко назвав тендітну Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Боккаччо, італійський просвітитель, сучасник Франческо Петрарки (1304–1374), пишучи твір «Про славних жінок», прагнув показати розмаїття жіночої вдачі: не всі жінки присвятили себе мистецтву вовнопрядіння, не всі, як Пенелопа, непохитно чекали своїх чоловіків, – були й зовсім протилежні постаті. Показуючи позитивне й негативне, Боккаччо прагнув донести ідеали античності до своїх сучасників.
Зростаючи у Флоренції, Джованні мав змогу спілкуватися з непересічними особистостями свого часу. Він товаришував із Ніколасом Аціаролі, канцлером королеви Йоанни: його сестрі, дружині графа Алтавільського, Боккаччо згодом присвятив свій твір «Про славних жінок». У молодому віці він спілкувався з Паоло да Перуджа (? – 1348), укладачем збірки міфів, – широкий міфологічний контекст бачимо у його творах, зокрема у щойно згаданому. Теолог Діонісій ді Борго (1300–1342), гуманіст Барбато да Сульмона (1300–1363) мали неабиякий вплив на формування світогляду Боккаччо. Велика заслуга у формуванні Боккаччо як літератора Франческо Петрарки, його наставника і вчителя. Від першої ж зустрічі їх поєднала щира дружба, що тривала впродовж усього їхнього життя. Петрарка заохотив Боккаччо студіювати грецьку та римську літературу – твір «Генеалогія поганських богів», що й до сьогодні не втратив свого значення, очевидно, був першим результатом їхнього спілкування. Незважаючи на поганські вірування древніх, Боккаччо вважав, що в античності можна багато чого навчитися; і це видно у багатьох його творах, особливо у творі «Про славних жінок».
Хоча праця і не найвідоміша з усього доробку Боккаччо, вона певним чином унікальна і новаторська; це збірка життєписів понад сотні жінок, що відзначилися тими чи іншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродійств, так і злодіянь відомих жінок донести до своїх сучасників ідеал моралі, виховання та поведінки. І як помітить читач, питання, які автор виносить на розгляд своєї аудиторії, залишаються актуальними й сьогодні. Звідси – й справжня літературна цінність твору.
Більшість представлених у книзі жінок – міфічні постаті. Це наштовхує читача на думку провести паралель з творами насамперед Овідія – «Метаморфозами» чи «Героїдами». Переважно жінки, про яких розповідає Боккаччо, були поганами, та все ж у них, як бачимо з викладу автора, не забракло гордості, самоповаги, мужності й всіляких інших чеснот, яких, очевидно, бракувало сучасникам автора в часи пізнього Середньовіччя і якими, як здогадується читач, наш вік також не надто пересичений.
«Про славних жінок» – перша у західній літературі збірка біографій жінок. У передмові до цього твору Боккаччо визнає, що підштовхнула його до роботи книга Петрарки «Про славних мужів». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дійшов висновку про необхідність створення аналогічного твору, присвяченого жінкам. Хоча більшість героїнь книги – міфічні постаті, але і їх автор намагається прив’язати до земних реалій. Адже всі вони мали батьків, багато хто – й нащадків. Боккаччо, будучи обізнаним з міфологією, намагається виявити реальні події, що могли стати підґрунтям для міфу. Так, наприклад, Європу, за міфом, викрав Юпітер, що перекинувся білим биком, автор же висловлює здогад, що це всього-на-всього лише корабель, на знамені якого був намальований білий бик. Насправді події настільки віддалені від нас, та й від самого Боккаччо, що важко судити, як воно було в дійсності. Очевидним є лише те, що автор не належить уже до когорти античних поетів-мрійників, яким, наприклад, показує себе Овідій у «Метаморфозах» чи «Героїдах», розповідаючи практично про тих самих осіб (Арахну, Тисбу, Іолу, Гекубу та інші), що й Боккаччо. Проте хоча Боккаччо