У центрі сюжету – історія київського лікаря Артема Шеремета, який з волі трагічних обставин опинився у повстанській армії отамана Зеленого серед селян, покликаних звільнити Україну з-під ворожих окупацій і встановити тут справедливу українську владу. Поширеним явищем був ідеологічний дрейф: на початку повстанський загін б’ється під гаслом «За радянську Україну без більшовиків і євреїв!», а вже згодом – «За самостійну соборну Українську державу!». Ймовірно, лише під кінець 1921 року українські селяни затямили, хто є національним ворогом і що тільки у своїй державі вони зможуть зберегти право господаря. Та слушний момент було втрачено – остаточна перемога червоних залишалася справою часу.
Історію – реальність 26 млн українців, яким довелося жити в революційні 1917–1921 роки, – автор відтворив за документами, мемуарами сучасників та тогочасною пресою.
З-поміж кількох десятків вигаданих героїв роману один – найсправжнісінький. Це відомий на всю Україну отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений – псевдо йому присвоїли чи то за юність, чи, за іншою версією, – від паролю, який він використовував у підпільній роботі ще в роки першої російської революції. Коротке його життя повне суперечностей.
Народився майбутній отаман 16 грудня 1886 року в родині Ілька та Варвари Терпил, загалом батьки мали вісім дітей. Навчався в церковно-парафіяльній школі, двокласному училищі, а згодом – Житомирській школі прапорщиків. На заклики Директорії в листопаді 1918-го створив загін із чотирьох тисяч селян і взяв участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. 13–14 грудня «зеленівці» під червоними прапорами і з гаслом «Вся влада Радам!» вступили в Київ, влаштували в місті бешкети. Пограбувавши військові склади на Святошині, вони повернулися до Трипілля. Звідси Зелений вислав Ультиматум у Київ: скинути Директорію й визнати радянську владу, або він піднімає повстання проти уряду УНР. Обеззброїти бунтівників вдалося січовим стрільцям на чолі з сотником Осипом Думіним. Натомість Зелений допоміг червоним під час їхнього наступу на Київ у лютому 1919-го. А вже згодом він повернув зброю проти них, у квітні разом з іншими отаманами зробив спробу захопити Київ.
У час найвищого піднесення угруповання Зеленого нараховувало 35 тисяч бійців. Зелений був одним із небагатьох повстанських отаманів, що мали свою флотилію на Дніпрі. А ще ходили легенди про те, як він роздавав селянам землю. 13 жовтня 1919-го Данила Терпила було важко поранено в бою з денікінцями за Канів… Похований він у рідному Трипіллі.
Роман Кокотюхи – динамічне й захопливе читання про український повстанський рух, малознану сторінку історії, боротьбу мешканців Великої України за її незалежність і соборність. Герої роману – звичайні собі люди, зі своїми характерами, мотиваціями, переживаннями й глибокими внутрішніми змінами. Автор без пафосу й зайвих емоцій зумів це передати.
Бажаємо читачам насолоди від прочитання.
Миру і злагоди вашим родинам та Україні!
Ярослав Файзулін,
кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історії Української революції 1917–1921 рр.
Частина перша
Губчека
Озброєні з голови до ніг люди від імені чека, комендатури міста, кримінально-розшукової міліції та інших установ роблять обшуки, арешти, підкидають фальшиві гроші, напрошуються на хабарі, шантажують цими хабарами, ув’язнюючи тих, хто цей хабар дав, щоб кінець кінцем звільнити людину з-під страху смерті за десятикратний або двадцятикратний хабар.
Київ, березень
1
– Ти вже пробач, Артеме Даниловичу, але я тобі не радий.
Говорячи так, Мирон виставив на стіл полумисок із холодною, звареною в лушпинні картоплею, поруч поклав почищену половину цибулини, додав чвертку сірого хліба, зітхнув:
– Ось, чим можу.
Шеремет знизав плечима, підхопив із підлоги солдатський речовий мішок, видобув із надр замотаний у полотняну шмату кусень жовтуватого, старого сала – невеликий, трохи більший за його долоню. Потім виклав мішечок із чорними сухарями, промовивши:
– Мій внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.
– Ага, зараз нікого в Києві здорово не об’їси, – буркнув Мирон. – Товариші-більшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумніваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собі виписує, – зітхнув, додав з гіркою іронуєю: – Служба шкідлива.
Про Надзвичайну комісію – чека, чрезвичайку – та її діяльність Артемові Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували більшовики, й звідти розходилися відкриті заклики Короленка,[1] наповнені більше емоціями гуманіста, ніж конкретними прикладами.
Молодший брат Лідії, його дружини, теж був не надто говіркий, коли Артем починав випитувати в нього, що з того правда, а що – чутки чи й відверта брехня. Хотів розібратися, як правильно поводити