Фортеця для серця. Олена Печорна. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олена Печорна
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-7848-9,978-966-14-8122-9
Скачать книгу
не було на похороні. Може, тому їй отаке ввижається? Дівчинку пожаліла тітка Євдокія й відмовилася брати із собою на цвинтар, натомість лишила її зі своєю матір’ю Устиною, такою ж стародавньою, як і її ім’я. Баба була зігнута до землі дугою, зморшкувата і якась чорна. У роті стирчало два останні зуби, а волосся давно втратило свій колишній колір. Та й сама баба той колір навряд чи пам’ятала, зате добре знала, як має поводитися і що є по закону, тому пильно дивилася на дівча, яке забилося аж за бильця ліжка й визирало звідти зелено-зелено. Стара невдоволено прицмокнула язиком на той її погляд і стала схожа на зголоднілу бабу-ягу.

      – Не має так бути, ох, не має. Треба було взяти на кладовище. Бо що виходить? Дитина з рідним батьком не попрощалася. Негоже. Кров же його, як-не-як, не водиця.

      Леся пригадала, як висохлі покручені пальці старої пройшлися по русявому волоссячку.

      – Хоч і не схожа ти на Михася. Викапана матінка. Стережися, щоб, бува, не з’їла тебе Матвіївна.

      Дівчинка накрилася подушкою з головою, але все одно чула, як там, за порогом кімнати, плаче баба Зоя, ота, що може її з’їсти.

      – Зоє, тихше. Годі, чуєш? Його ж не піднімеш.

      – Дусю, Дусю, я сина в сиру землю сховала, навіки сховала, ніхто не підніме вже соколика, не розбудить…

      – Краще б ти, Матвіївно, задрімала. Відпочити тобі треба. Геть знесилена.

      – Нема мені спокою. І йому нема. Ти скажи, сусідочко, скажи, ріднесенька, що ж він накоїв, золотий мій? Що ж накоїв? Душу загубило дитя моє. То як із цим жити, Дусю?

      – Та ти ж не сама. Є Леся. Сирота сиротою. Дитина ж не винна.

      Запала тиша. Вкрадлива й моторошна. Краще б уже схлипування, аніж повне безгоміння. Леся навіть на місяць забула дивитися.

      – То вона винна. Мати її окаянна. Вона… душогубка. Проклинаю!!! Чуєш? Усім єством своїм, нутром, у якому тридцять років тому синочка виносила, проклинаю…

      – Тихше! Ну! Годі, годі! Господь із тобою! Які прокльони? За Михася молімося, за донечку його. Чуєш?

      – Бодай крізь землю пішла, відьма. У пекло прямісінько. Де вона тепер? Ну, де? Дитину лишила напризволяще. Ото тобі й уся молитва.

      Дівчинка тремтіла й затуляла долоньками вуха, затискала так, що в них починало густи. Ні, вона не питатиме бабці, де мама. Ніколи. Боятиметься? Напевно. Але ще більше просто знатиме, що робити того не можна.

* * *

      Не спитала Леся, де її мама, ні вранці другого дня, ні через день, ні через тиждень. Запитання не зникло, воно просто застрягло в ній скабкою, боліло й мучило, вона вчилася з ним жити потай, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що воно є. Леся була занадто малою, щоб до кінця збагнути значення бабусиних прокльонів, проте вловлювала не слова. Ні. Їй вистачало самої інтонації, щоб зрозуміти, що в цьому будинку її мама – ворог. А ще дитина зрозуміла, що їй доведеться тут жити. Скільки? Боялася про те думати. Так само, як і питати про маму.

      – Убивця, – повторювала баба Зоя вранці, в обід і ввечері, а найчастіше бурмотіла оте своє «вбивця» на сільському