П’ятнадцятирічний капітан. Читать онлайн электронную книгу П’ятнадцятирічний капітан



П’ятнадцятирічний капітан

Жуль Верн,

      Жуль Верн

      П'ятнадцятирічний капітан

Роман

      Для середнього та старшого шкільного віку

      ЧАСТИНА ПЕРША

      Розділ І

      ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»

      А ругого лютого 1873 року шхуна-бриг1 «Пілігрим» перебувала на 43°37′ південної широти і 165°19′ західної довготи (від Гринвіцького меридіана).

      Ця шхуна-бриг, водотоннажністю в чотириста тонн, була споряджена у Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях і належала багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Велдону, який кілька років тому призначив її командиром капітана Халла.

      «Пілігрим» був невеличкий вітрильник, але вважався одним із найкращих кораблів Джеймса Велдона. Він входив до складу флотилії, яку той щорічно виряджав ген за Берингову протоку, в північні моря, або під Тасманію чи за мис Горн, аж до морів Антарктики. Шхуна-бриг чудово ходила під вітрилами. Завдяки дуже зручному оснащенню вона могла навіть з нечисленною командою запливати у важкодоступні місця південного моря, звідки починалася суцільна смуга антарктичної криги. Капітан Халл умів, як кажуть матроси, «лавірувати» поміж плавучих крижин. Влітку такі крижини допливають аж до Нової Зеландії, ба навіть до мису Доброї Надії, і досягають набагато нижчих широт, аніж у північних морях. Щоправда, то все невеличкі айсберги з пооббиваними боками, розмиті теплими водами. Майже всі вони розтають в Атлантичному та Тихому океанах.

      Капітан Халл, досвідчений мореплавець, один із найвправніших гарпунерів флотилії, мав команду, яка складалася з п’яти матросів і одного новачка. Це замала команда для полювання на китів. Люди потрібні на шлюпках для нападу на кита, а також для розбирання туш. Однак Джеймс Велдон, за прикладом деяких судновласників, задля економії набирав у Сан-Франциско саме стільки матросів, скільки було потрібно для керування судном у дорозі. В портах Нової Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало вправних гарпунерів та матросів, охочих найнятися на китобійний сезон. Коли сезон кінчався, вони, діставши платню, сходили на берег, де чекали до наступного року, доки знов комусь знадобляться їхні послуги. В отакий спосіб судновласники заощаджували чималі гроші на платні команді й збільшували свої прибутки.

      Так велося рік у рік на борту «Пілігрима».

      Шхуна-бриг вертала від антарктичного полярного кола, скінчивши полювання на китів. Однак трюм не був ущерть заповнений бочками з жиром та з китовим вусом. Уже на той час полювати на китів було важко: через надмірне винищення вони траплялися чимдалі рідше; справжні кити, яких на півночі називали гренландськими, а в південних морях — австралійськими, починали зникати. Китобоям довелось перейти на смугачів, цих велетенських морських ссавців, полювати на яких досить небезпечно.

      На смугачів полював і капітан Халл під час останнього сезону, та влови вийшли небагаті. Проте він мав намір наступного року дістатися у вищі широти і, якщо треба буде, проплисти аж до земель Клері й Аделі, що їх, усупереч твердженням американця Вілкса, відкрив француз Дюмон-Дюрвіль на «Астролябії» та «Зеле».

      Одне слово, це полювання на китів було невдале для «Пілігрима». На початку січня, саме посеред літа на Південній півкулі, коли ще було зарано повертатися додому, капітанові Халлу довелось покинути місця полювання. Додатково найняті матроси — набрід досить сумнівних типів — не дуже перетруджувались, і він вирішив їх звільнити.

      «Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда в затоці Чуракі на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. Отут і висадили китобоїв, найнятих на сезон.

      Команда була невдоволена. У трюмі «Пілігрима» бракувало бочок із двісті жиру. Ніколи ще не було таких кепських уловів. А надто прикро почувався капітан Халл: славетному мисливцеві дошкуляло вражене себелюбство — адже він, уважай, вертав із порожніми руками! Він на всі заставки проклинав ледарів і нероб, що звели сезон нанівець.

      Марно намагались набрати в Окленді нову команду. Всі місцеві китобої вже понаймались на інші судна. Тож довелося облишити надію довантажити трюм «Пілігрима». Капітан Халл уже намірився вийти з Окленда, аж тут до нього звернулись із проханням узяти на борт пасажирів. Капітан погодився, бо відмовити в цьому проханні не міг.

      В Окленді саме перебували місіс Велдон, дружина хазяїна «Пілігрима», їхній п’ятирічний син Джек та її кузен Бенедикт. Усі троє приїхали сюди разом із Джеймсом Велдоном, який час від часу навідував Нову Зеландію в комерційних справах. Він збирався повертатися з ними до Сан-Франциско, коли раптом малий Джек серйозно захворів. Джеймс Велдон, якого кликали назад термінові справи, виїхав з Окленда сам, залишивши дружину, сина й кузена Бенедикта.

      Минуло три місяці — три довгі місяці розлуки, дуже важкі для місіс Велдон. За цей час її син одужав, і вона могла виїжджати. Тут її сповістили, що прибув «Пілігрим».

      У той час, щоб повернутися до Сан-Франциско, місіс Велдон треба було б спершу поїхати до Австралії й сісти на один із кораблів трансокеанської компанії «Золотий вік», які курсували між Мельбурном та Панамським перешийком. Діставшись до Панами, вона мала б зачекати на американський пароплав, що регулярно ходив між перешийком та Каліфорнією. Це означало затримки й пересадки, надто неприємні для жінки, що подорожує з дитиною. І коли в Оклендський порт зайшов «Пілігрим», місіс Велдон звернулася до капітана Халла з проханням довезти до Сан-Франциско її, кузена Бенедикта та Нен, стару няню-негритянку, яка вигляділа і саму місіс Велдон.

      Здійснити подорож у три тисячі морських льє1 на вітрильнику! Але на судні капітана Халла завжди панував бездоганний лад, а погода по цей і по той бік екватора стояла дуже гарна.

      Капітан Халл дав згоду. Він запропонував своїй пасажирці власну каюту. Капітан хотів, щоб під час

      ‘Льє — давня французька міра довжини (4,5 км).

      плавання, яке могло тривати від сорока до п’ятдесяти днів, місіс Велдон влаштувалася якнайкраще на борту його судна, Щоправда, плавання мало трохи затягтися: «Пілігрим» повинен був, одхилившись від курсу, зайти в чилійський порт Вальпараїсо, щоб там розвантажитись. А вже далі вздовж американського узбережжя вони сподівалися плисти під попутним береговим вітром, а це була б доволі приємна морська прогулянка.

      Зрештою, місіс Велдон була хоробра жінка й не боялася моря. Тридцятирічна, з міцним здоров’ям, вона звикла до тривалих морських подорожей і не раз поділяла з чоловіком їх невигоди. Її не лякало плавання на судні середньої тоннажності. Вона знала, що капітан Халл — чудовий моряк, а «Пілігрим» — надійний вітрильник, одне з найкращих американських китобійних суден. Нагода трапилася, тож треба було скористатись із неї. І місіс Велдон з неї скористалася.

      Що ж до кузена Бенедикта, то він, ясна річ, мав супроводжувати місіс Велдон у цьому плаванні.

      Кузен Бенедикт був славний чолов’яга років п’ятдесяти. Та, незважаючи на цей вік, було б необачно відпустити його кудись самого. Він був скорше довгий, ніж високий, скорше сухорлявий, аніж худий. Кістлява статура, велика кудлата голова, золоті окуляри — одне слово, в усій довжелезній особі кузена Бенедикга вгадувався вчений, одна з отих сумирних і добрих натур, які все своє життя — ба навіть у сто років! — залишаються дітьми.

      Кузеном Бенедиктом називали його й сторонні, бо за своєю вдачею він належав до тих людей, які здаються рідними всім. Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди подіти свої довгі руки й довжелезні ноги, не міг' дати собі ради в найбуденніших життєвих справах. Він не був обтяжливим для інших, але якось так виходило, що він зв’язував усіх довкола й самого себе своєю незграбністю. Невибагливий, невимогливий — аж забував попоїсти й попити, якщо його не нагодують і не напоять, — нечутливий ні до холоду, ані до спеки, він, здавалось, належав не до тваринного, а радше до рослинного світу.

      Уявіть собі отаке безплідне дерево, на якому не росте навіть листя, дерево, нездатне нагодувати й прихистити під своїми вітами подорожнього. Отакий був кузен Бенедикт.

      Однак він мав добре серце й завжди виявляв готовність зробити людям якусь послугу.

      І всі любили кузена Бенедикта за його безпорадну вдачу. Місіс Велдон дивилась на нього, як на свою дитину — старшого брата малого Джека.

      Проте слід сказати, що кузен Бенедикт не тинявся без діла. Навпаки, це був невсипущий трудар. Єдине його захоплення — природнича історія — поглинало його до решти.

      Сказати «природнича історія» — це сказати надто багато.

      Відомо, що ця наука складається з різних галузей, як-от: зоологія, ботаніка, мінералогія та геологія. А кузен Бенедикт не був, власне, ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом.

      Може, він був зоологом у загальному розумінні цього слова — таким собі КювУ Нового Світу, який розкладав тварину, щоб її проаналізувати, а потім знову складав; отим глибоким знавцем, який присвятив себе вивченню чотирьох основних — згідно з класифікацією самого Кюв’є— типів усього тваринного світу: хребетних, молюсків, членистоногих і променевих? Може, він, цей простодушний, але старанний учений, вивчав різні класи, ряди, родини та види, що їх охоплюють ці чотири типи?

      Ні.

      Може, кузен Бенедикт присвятив себе вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб?

      Теж ні.

      Може, він більше цікавився молюсками, починаючи від головоногих і вище; може, моховатки вже не були для ньоі'о таємницею?

      Аж ніяк.

      Може, то через променевих, голкошкірих, поліпів, глистів, губок та інфузорій випалив він стільки

      гасу в лампі, працюючи щодня до пізньої ночі?

      Треба прямо сказати: його захоплювали не променеві.

      А що з зоології незгаданими залишились тільки членистоногі, то, зрозуміло, цей тип і був


<p>1</p>

Шхуна-бриг — судно, що має кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами. (Тут і далі — примітки перекладача).