– Мені все моє життя нагадує подорож по мінному полю, але я ніколи ні з ким заздалегідь не прощаюся, – сумно всміхнувся Горич. – Краще йти по-англійськи…
Прощання з пасажиром було коротким. Він лежав на брезенті з заплющеними очима. Різниця між неспанням і сном втратила для нього своє значення. Шофер і Горич потиснули витягнуту вздовж тулуба руку і, сівши поряд із пасажиром навпочіпки, розкурили по «біломорині». Докуривши, повернулися в кабіну.
Мотор завівся. Сліпа машина повільно поповзла вперед.
2
На морській гладіні безвільно погойдувалася громіздка самохідна баржа. Звисав із невисокої радіощогли прапор військово-морських сил, що зів'яв од безвітря, а на палубі мовчки сиділи два матроси. Один був рудий, у веснянках і з бородою. Другий – одразу видно, що шанувальник статуту, – був гладко, до синяви, поголений, коротко, а подекуди й наголо самоострижений, до того ж сидів він так рівненько, немов йому дали команду «струнко!», дозволивши при цьому не вставати. Його обличчя, що не видавало навіть при розмові або суперечці ніяких настроїв і емоцій, так і просилося маленькою фотографією в будь-який офіційний документ, що надавав право або дозволяв дію.
– Харитонов! Після повернення я напишу на тебе рапорт! – абсолютно байдужим голосом, але бездоганною мовою говорив статутний матрос. – Ти не виконав за останні два місяці жодного мого наказу!
– Та ну… – втомлено зітхнув рудий. – Але ж немає нікого! Машина здохла смертю хоробрих. Якби я всі ці два дрейфові місяці голився до вранішньої перевірки, ми б…
– Що «ми б»? – байдуже перебив статутний.
Рудий махнув рукою й відвернувся. Перед очима другого з'явилася патлата потилиця.
– Молодший матрос Харитонов!
– Я, – не обертаючись, відгукнувся рудий.
– Наказую спустити прапор!
Рудий обернувся і здивовано заглянув у примружені від внутрішнього роздуму очі старшого матроса.
– По прапору нас може виявити ворожа авіація, – монотонно мовив статутний.
– І то правда, – Харитонов підвівся і потягнувся до радіощогли. – Два місяці нічого ворожого. І свого нічого. Має ж це скінчитися!
– Поменше міркуй, Харитонов. Прапор зняв?
– Так. І куди його тепер?
– Загорни у що-небудь і завжди май при собі!
– Послухай! – доброзичливо заговорив рудий. – Може, ти мені все-таки скажеш: що сталося? Ми з тобою виросли разом, разом працювали, разом пішли на флот, коли гади напали. Просилися на один корабель. Ну дістався нам цей личак, але ж уже п'ятий рік війна і п'ятий рік ми робимо свою справу. І п'ятий рік ти як дерев'яний ідол…
– Припиняй, Харитонов! – перебив його статутний. – Я – старший, я відповідаю за вантаж і за судно, а ти – моя команда, тому і мусиш виконувати всі мої команди. Зрозуміло?
Харитонов провів пальцями по своїй бороді.
«Нема того щоб лопатою вирости! –