Хлопчина, що боїться висоти, попросив прикувати його наручниками до батареї, аби не вийти з хати по чергову дозу. А тоді знайшов у шпарці в підлозі жіночу шпильку для волосся, мільйон жорстких навскісних рухів зробив по поверхні запальнички – і таки виточив гостру відмичку та й вислизнув через вікно
Передмова 6
на п'ятому поверсі, через пожежну хитку драбину, через дах – на волю, до своїх демонів.
Батько, якого не вдалося обминути при випадковій зустрічі, – донька спалахнула від сорому, ішла з хлопцем, вперше тримаючись за руки, а тато, уже в усій красі, хитнувся їм назустріч, ледве язиком обертаючи: «Які люди!..»
У кожного в родині хтось п'є. Або сам бухає, або близька людина, або родич другого кола, або друг, хто як рідний… Достатньо бути з собою просто чесним, аби згадати усе й усіх і погодитись: пияцтво стосується нас усіх. Тут своїх-чужих не буває. Налиганий матюкливий підліток, якого оминаєш на вулиці, у майбутньому може стати зятем. Чому ні? Наші шляхи такі непередбачувані. А п'яна дівчина біля під'їзду – згодом, через кілька років – невісткою. Теж цілком реальна перспектива. І тоді діти, які в них народяться, і наші онуки – це будуть одні й ті самі люди.
Ні, алкоголь – це, звісно, весело і прикольно. Він додає життю смаку та барв, розкриває нюанси відчуттів і збагачує сприйняття. Ненадовго. І поки ми – над ним. Якщо ж алкоголю вдасться підім'яти нас під себе, а йому це дуже часто вдається, то незчуємось, як феєрверк піднесення перейде у спустошеність, у втрату себе. Проживемо тоді свої неповторні роки, довгі чи нетривалі, а тоді наче жаром накриє: та це ж був не я. Люди, це був не я! Я мав прожити зовсім інше життя…
Галина Вдовиченко
Оксана Забужко
Пам'яті «проклятих поетів»
Летимо на нічний Хрещатик -
Як метелики на вогонь…
Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.
Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмо, ґеґи, бувалыцини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп'яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п'яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…
Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об'єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п'яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.
…Якісь