Велика мандрівка ,або Канікули почалися. Ганна Рось

ведмедиця схожа на твою маму? – запитав єнотик.

      – Ні, вона біла, як сніг, – відповів Мишко. – А ще на ній сяють сім яскравих зірок!

      – Сім!? – здивувався їжачок.

      – Тобі сам Дід Мороз дав оленів для поїздки? – поцікавився Зая.

      – Ні, він їм доручив відвезти мене до Великої Ведмедиці, бо він дуже добрий, – посміхнувся Мишко.

      – А чому ведмедиця не взяла у тебе частування для мами? – пропищав мишеня, який гостював у єнотика.

      – Тому що мамам потрібні не подарунки, а наша любов, – задумливо відповів Мишко.

      Всі одразу згадали своїх мам: зайчата – маму-зайчиху, їжачки – свою маму їжачиху, Совуша згадала свою дорогу маму, єнотик – свою, мишеня – мишку-маму, а Мишко – маму-ведмедицю, зірку цирку, неповторну Зізі. Тільки Умка нікого не згадав. У нього не було мами, він загубився зовсім маленьким. Проте зараз Умка був щасливий, у нього з'явилося стільки друзів! А Мишка він взагалі любив і навіть Мишкову маму він став вважати своєю.

      – Ой, зірочка полетіла! – крикнула Йоїчка.

      Всі підняли очі до неба.

      – І я побачив! – скрикнув Зая.

      – А чому зірки падають? – запитав мишеня.

      – Зірки падають, щоб ми загадували бажання, – відповів єнотик. – Я загадав поплавати в морі!

      – А я не встиг загадати, – засмутився мишеня. – Значить, у мене не буде ніякого бажання?

      – Це не зірка впала, це метеорит, – сказала розумна Совуша. – Вони весь час падають. Загадуй, скільки хочеш бажань.

      Малюки стали спостерігати за зірками.

      – Ой, ще одна зірочка! – сказав їжачок. – Я теж загадав бажання.

      – І я загадав! – запищав мишеня.

      – Яке? – запитав єнотик.

      – Я загадав погостювати у тебе довше, – посміхнувся мишеня.

      – Гостюй скільки хочеш, – запевнив його єнотик, – хоч все літо!

      – Все літо!? – зрадів мишеня. – Дякую, Єношо!

      – А он Велика Ведмедиця, – сказав Мишко, дивлячись в небо.

      – Де? Де? – сполошилися малюки, очікуючи побачити велику білу ведмедицю.

      – Он вона, раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім. Сім зірочок. Це Велика Ведмедиця. Вона далеко. Звідси лише зірки видно, – сказав Мишко.

      – А вона нас бачить? – запитав Зая.

      – Звичайно, бачить, – запевнив Мишко, – їй зверху все видно. Через неї можна передавати всім привіти.

      – А давайте передамо привіт Лло, він, напевно, нудьгує без нас, – припустив Йойо.

      – Він обіцяв прийти в гості влітку, – сказала Йоїчка. – Ведмедице! Нехай Лло приходить!

      – Ведмедице! – кричали діти.

      – Тяв-тяв! – підтримав їх Умка.

      – Скоро буде найкоротша ніч і найдовший день, – сказала Совуша.

      – Ура! – зрадів зайченя. – Це означає, що ми будемо довго-довго грати, до самої ночі?

      – Цікаво, а ми встигнемо виспатися, якщо ніч буде коротка? – задумався Мишко.

      – Я люблю довгі дні, – сказав Йойо, – можна весь вечір сидіти на галявині і все ще світло.

      – Але все одно вночі треба відпочивати, – позіхнув Мишко.

      – По-моєму хтось захотів спати, – сказала Совуша.

      – Зая! Єношо! Йоїчка! Йойо! – почули малюки.

      – Нас мами звуть, – сказала Йоїчка. – Пора розходитися.

      – Завтра побачимось знову! – сказав Йойо. – Солодких снів, Мишко. Може тобі ще щось цікаве присниться і ти нам розкажеш.

      – На добраніч, – позіхнув Мишко і вони з Умкою пішли додому.

      Зустріч в лісі

      Вранці мама-лось і лосеня щипали траву біля школи. Хоч настали канікули, але за шкільним парком все одно треба було доглядати. Пройшли травневі дощі і трава потягнулася вгору. Роботи в парку було багато.