Початок з кінця
Перед Богом та історією
– Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід.
Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах.
Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як ціла купа невдах і «невизнаних геніїв» заздрили дідові і писали свої нудні дисертації, намагалися зарекомендувати себе політичними експертами чи то письменниками століття. Але нічого в них не виходило, бо вони були сірими та звичайними, без Божої мітки, без сили волі та завзятої вдачі, яка завжди виштовхувала мого діда з глибоких ям, здавалося б, однозначної та кінцевої безвиході.
Він не був схожим на інших. Прискіпливий до деталей, консерватор із чітко вираженими авторитарними нотками у всій своїй риториці та безлічі діянь, він любив вікторіанську епоху, яку сміливо поєднував із французьким неокласицизмом. Йому так подобалось. Думка інших не мала для нього жодного значення, наче такої і не існувало, ніколи не було, навіть не з’являлося на світ.
Дід був особистістю. Одним з небагатьох, хто знав чоловічу дружбу, кохав вродливих і вередливих жінок, крок за кроком, іноді вичікуючи роками, але коли вже прийде час, неодмінно рухаючись підступно, розумно, тихо, а часом досить галасливо, розставляючи своїх людей і створюючи мережу українських виборців, які в кінцевому результаті давали те, що від них вимагалось: владу одним та поразку – іншим.
Крізь величезні вікна видніється увесь центр міста – вулиці Олеся Гончара і Богдана Хмельницького, старі дахи Ярославового Валу і куполи Софії Київської. У дідовій вітальні повсюди книги, картини, фотографії, старі CD-диски, колекція платівок ще ХХ століття з усіма альбомами Висоцького, Розенбаума, Шарля Азнавура, Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, відомого за часів його молодості білоруського гурту «Ляпіс Трубєцкой» і трагічно загиблого Кузьми Скрябіна, котрий з роками зайняв гідне місце в одному ряду з тим же Івасюком та Яремчуком. Ось така компанія. І повсюди списані аркуші паперу, записники, блокноти, старі документи, які сорок років тому могли трактуватися як секретні документи державного значення. Сьогодні ж вони стали історією, архівом життя, що добігало свого кінця.
Йому добре серед них. Це його атмосфера. Його ще не втрачена пам’ять про те, яким було життя. Яким воно вже ніколи не буде.
Дід дивиться на велике фото у старій коричневій рамці. На ньому чоловіки і дві жінки. Загалом їх п’ятнадцять. Посередині він – той, кого моя Батьківщина називала Диктатором. На момент моєї розповіді з них живим залишається тільки мій дід. Усі інші вже давно перетворилися на прах, що наповнював собою нашу новітню історію.
Я вдивляюся в ті обличчя, які знаю з самого дитинства. Замість казок на ніч я слухав історії діда про їхні спільні подвиги, про війну, про боротьбу за владу, про кару, яку вони несли олігархам і корупціонерам. Я чую улюблену фразу діда, котрою він закінчував кожну свою розповідь.
– Я відповідаю тільки перед Богом та історією, – казав він вкраденими у каудильйо та вождя Іспанської фаланги Франсіско Франко[1] словами.
І я засинав. І мені снилися ті відчайдухи, які зголосилися на свій вчинок, котрі йшли проти усіх, не думаючи, що буде з ними завтра, бо відповідали вони тільки перед Богом та історією. А ще перед Україною, заради якої і поклали свої голови.
– Сідай, синку, – каже мені дід, і ми сідаємо один проти одного у м’які шкіряні крісла. Між нами журнальний столик, на якому старі книжки та якісь дідові нотатки.
Він бере сигарету, закурює, випускає сивий дим і починає кашляти. Глухий, небезпечний кашель, який не подобається лікарям, бо вони знають його природу.
– Менше пали. У твоєму віці цигарки не додають здоров’я, – кажу я дідові.
Він сміється.
– Знаєш, що є найбезглуздішим у моєму віці? – питає мене дід.
– Боятися смерті, – приречено відповідаю я.
– Мій хлопчику! – каже він і знову робить чималу затяжку.
Він палить цигарку і мовчить. Я помічаю, що думками він далеко від мене. Наче і нема його тут. Тільки старе тіло нагадує про його присутність. Я не заважаю йому, а йду на кухню, відчиняю холодильник,