А коли вони з Форгелем починають звиздіти про рибалку, то краснопйорами він називає плотву. Він – плотву, а ми – його. Ми вже не перший день з ним ось так воюємо і добре вивчили його звички і слівця також. І оте: «Ги-ги, хлопці, я вам колись скажу…» – як і запах його смердючої «Прими», як і його на розмір більшого кашкета, впізнають уже навіть дітлахи.
І хоч свого кашкета наш Лейтьоха не скидає навіть на церковних сходах, але все ж у церкву в ньому не наважується. А ще він коли на свята чергує під церквою, то час від часу відходить курити. Який не є атеїст, проте курити виходить на стежку аж за церковну хвіртку, і, звичайно, ми цим користуємося. Та проблема в тому, що він також усіх нас знає і вже завтра, або ще сьогодні, вся інформація буде на столі у Єгора Георгійовича (Йоргорича – щоб язик не зламати!) Воробйова, чи то пак – Вороб’я, і тоді почнеться… І ще у такі дні нам треба бути готовими до найгіршого. Найгірше – це облава.
Тоді вже проти нас виходять не тільки Воробей із Лейтьохою та кабаном Форгелем на додачу, а й усі решта, хто там у них ще ходить. А наш Форгель і справді німець. І Форгеля він отримав, звісно, за свою німецьку, що у перекладі – пташка. Вийшла така тлуста пташка, але німця якраз можна найменше боятися. На облави він ходить лише з примусу, а чи з обов’язку, і Славко вважає, що без великої потреби він закладати нас не буде.
Славко закликав бути пильними, бо все можливо. Він завжди до цього закликає. Проте, обравши спостережним пунктом місце під старою липою, що зліва від дзвіниці, я все ж більше поглядав на Олю серед гурту дівчат, що все ще стояли трохи збоку у тіні від липи, ніж на Лейтьоху. Вона також мене бачила, тобто вона мене вже й тут бачила й час від часу зиркала у мій бік, так, щоб я це помітив, що вона дивиться на мене.
Бо ця ідея – хоч на другий день Великодня, а таки потрапити до церкви, – належала також Олі, коли ми під вечір зібралися на лавці біля Філикової криниці. Ми всі були з Глинок, ба навіть з одного кутка нашої найдовшої у селі вулиці, що краєм села, оминаючи центр, повз Попову Гору і далі попід лісом тягнеться ще кілометрів на три вздовж бруківки на Кременець, що її у нас чомусь називають соша. А куток наш починається від першої вулички біля Череватого, де росте стара верба, і до горбка, точніше – ще з горбка одна хата – баби Надьки, що вже ховається за насипом.
Наша соша пролягає поверх насипу, врівень із дахом хати баби Надьки, а внизу насип пронизує ще й цементований прохід для води, хоча ним і прорачкувати можна, якщо захотіти. А за видолинком уже не наш куток. Цю сошу із білого пісковику – я такої більше ніде не бачив – устигли прокласти ще за Польщі, за кілька років до війни, і ми й тепер нею пишалися. Бо скрізь у селі після дощу болото, навіть у центрі, а у нас сухо. На соші й сніг першим розтає.
У нас лише один Славко з центру, його хата друга від школи. Але хоч він і з центру, але бруківки у них тоді ще не було. І ще його батьки-учителі ніколи не тримали корови, хоч у нас були учителі, які тримали, і не одну. А коли у нього народився братик, то Славка щодня посилали за молоком до нашої баби Христі, яка живе через хату від нашої.
Вона була не лише його бабою, а й моєю також, тому що ми з ним двоюрідні брати, а наші матері – рідні сестри. А Олин брат Вава, його ще прозивають Ваван, в один час чомусь не хотів пускати Славка на нашу вулицю і якось, перестрівши його, сказав поставити залізну банку з молоком на землю. Славко й поставив. Він же не чекав, що Вава так із розмаху зафутболить її.
Славко тоді ще не потів так, як зараз, і Ваві він показав, хто з них краще б’ється. Вава потім обминав його, де тільки бачив. За те розлите молоко ще довго ходив із підбитим оком і розпухлими, як вараниці, варґами… А у Славка добре і на шаблях виходило, коли навесні ми якось влаштували на шкільному дворі турнір, але й кулаками також. Бо коли одного разу за Замком, на спірній із Передміркою території, його перестріли троє перед-мірських, він відбився від трьох. Тільки ровера не вберіг. Один із тих придурків зі злості стрибнув на шпиці так, що далі ровера довелося нести…
А тепер Славко радо підхопив Олину ідею. Бо всі ми й так дивилися на нього: що він скаже? У нього відразу очі загорілись, було помітно, коли вона сказала це про церкву на нашій лавці біля Філикової криниці, начеб між іншим.
Там, біля криниці, під вербою божевільно пахло весною, ароматом чорнозему з городів, що лише недавно позбулися снігу, й вербовими котиками, бо цьогоріч рання Пасха і вони ще не скрізь встигли розпуститися. І над усім цим – церковний передзвін, наче янголи літають над нами із срібними дзвіночками. А потім у Олі якось раптом і вирвалося:
– Хлопці, а може б, нам піти до церкви на вечерню?.. Славо, давай! – вона єдина називає Славка Славою.
Олі легше, вона після восьмого вступила до медучилища і тепер уже приїздить з міста, а нам тут залишатися. Інші дівчата не були такі сміливі, а хлопці, що стояли трохи осторонь, спершу вдали, що це начеб і не до них.
– То йдемо, – і справді радо підхопив Славко і,