Минув уже місяць від нашого з Мариною весілля. Навчалися ми обоє в університеті. Курс називався круто і по-англійськи: «Business administration». У країні повільно відбувалася зміна вершків суспільства зі старих на нові, і ми вже майже почувалися верхнім шаром цих вершків, який легким рухом розуму перетворює недорозвинену пострадянську державу на здорове капіталістичне суспільство.
За останній місяць, який, втім, виявився першим місяцем зими та нашого спільного життя, ми з Мариною зігрілись у своїй любові до якоїсь дивовижно солодкої втоми. Здавалося, що довше насолоджуватись одне одним немає не тільки сил, але і – ні, не подумайте, що бажання, – не було впевненості, що фізична радісна близькість знову принесе нам те відчуття польоту, до якого ми вже звикли і яке сприймали як щось само собою зрозуміле. Це дійсно був острах, не острах залишитися без солодкого, але без відчуття насолоди від цього солодкого.
Сніг продовжував валити з неба пластівцями. Ми бродили по центру Києва, мерзли – як-не-як мінус п’ятнадцять за Цельсієм, заходили до кав’ярень погрітися. Знову виходили, дивилися на вітрини, на ялинкові іграшки.
Найголовнішу ялинку країни ми теж провідували. Цього разу її поставили під землею, в триповерховому торговому центрі на площі Незалежності. Вона стояла, бідолашна, і щулилась у широкому спільному для всіх поверхів просторі, між ескалаторами та двома вертикалями ліфтів. Тут вона, мабуть, і перебуде обіцяні заметілі та бурани, через які, схоже, і було вирішено її заховати під землю.
– Ну що? Які пропозиції на вечір? – запитала Марина, коли ми вчергове спустилися до основи головної ялинки країни та сіли за «макдональдівський» столик майже під її нижніми гілками.
Я розвів руками.
– У тебе що, дійсно немає ні краплі фантазії? Сьогодні ж Святвечір!
Я напружився думками з останніх сил.
– Я знаю, – твердо заявила Марина, стягнула з голови лижну шапочку та скошлатила рукою їжачок свого волосся.
– Що ти знаєш?
– У це Різдво ми зачнемо дитину! Зробимо собі та світові різдвяний подарунок!
– Так? – здивувався я. Ця пропозиція Марини застукала мене зненацька.
– Ти що, проти? – В її зелених очках засвітився вогник недовіри, і я тут же захотів загасити його.
– Ні, що ти! – поспішив я не погодитись. – Я просто подумав… Коли сексу надаєш такий сенс, він стає чимось серйознішим…
– Різдво – це не секс, це любов… А той секс, про який ти говориш, мені вже набрид…
«Мені теж», – подумав я, але вголос не вимовив.
Уголос я тільки задумливо зітхнув. І подивився на головну підземну ялинку країни. З ближньої до мене колючої гілки звисала блискуча кулька з написом «2002». Це викликало у мене саркастичну посмішку.
– Дивись! – Я показав Марині кульку. – Минулорічна!
– Зате блищить, як нова! А уявляєш, наступного Різдва ми вже будемо з дитинкою!
Я уявив собі це, і, слід сказати, картинка в моїй уяві вийшла красивою, тільки частково схожою на ікону з немовлям-Ісусом.
– А знаєш, – я подивився Марині просто в її примружені зелені очі, – було б іще краще народити просто на Різдво!
Вона, всміхнувшись, заперечливо похитала головою.
– Так що? Поїдемо додому? – запитав я, уявляючи собі черговий зимовий вечір у затишній домашній обстановці, перед широченним екраном телевізора з келихами шампанського.
– Ні, – спокійно мовила Марина і хитро всміхнулась.
– Ні? Ще погуляємо?
Вона подивилася на свій годинник.
– Посидимо ще півгодинки… Візьми мені гарячого шоколаду!
Коли ми вибралися нагору, з неба знову валив сніг. Він повільно падав великими білими пластівцями. Хрустів під ногами. Було вже темно, і в цих розцяцькованих рекламними та вуличними вогнями сутінках міське життя рухалося плавно й нерішуче. Так само, плавно і нерішуче, їхали засніженим Хрещатиком машини.
– А у мене для тебе сьогодні сюрприз! – несподівано й радісно мовила Марина, зупинившись та обернувшись до мене.
– Іще один?
– Ага, – Маринка кивнула, подивилася на годинник, потім підвелася навшпиньки і поцілувала мене в губи. – Через десять хвилин нас Дмитро повезе в різдвяну подорож!
Я майже почув «весільну подорож» замість різдвяної, але згадка про Дмитра мене насторожила.
Дмитро був старшим братом Маринки. Людиною з біографією. Солдатом він воював у Афганістані, потім зі своїми хлопцями супроводжував і охороняв контейнери з контрабандними сигаретами по шляху з Одеського порту до Києва. Щоправда, вже два роки, як він займався зовсім легальним бізнесом – організацією екстремального туризму. Клієнтів у нього вистачало. Причому більшість туристів-екстремалів приїздила