Ноель з мачухою та батьком переїжджає до Києва. Коли ми знайомимося із життєписом Наталени Королевої, з перших сторінок бачимо, що авторка добре усвідомлювала свою «іншість» і намагалася лише пристосуватися (не асимілюватися) до оточення, яке постійно змінювалося. «По приїзді до батьківського дому – цілком чужому їй – дівчина перш за все мусила перестати називатися Естрельїтою. – Таке наймення надається хіба що для героїні балету! – проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало відтінь поезії та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межі», а коли починала «централізуватися» в новому житті, то її знову «викидало» на маргінес, і все починалося спочатку: «Здавалося, що її вирвали з життя, повного сонця, надій, можливостей і обіцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишніх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навіть порівнює своє перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постійна маргіналізація була важким випробуванням для дівчинки. До родичів та друзів письменниця застосовувала прикметник «свої» у лапках, що означало чужі, проте настільки чужі, щоб можна було закцентувати на цьому ще більше. У сім’ї батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дівчинка піддавалася критиці за те, що молиться перед тим, як сідати до столу, що не знає всіх шляхетних манер, що намагається зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував від доньки її «іншість», він вчив її, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаєш, що наш рід – не з останніх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього він був і є чужий. Навіть більше: він екзотичний, і багато «нашого» цілком незрозуміле «їм». Що ти пробудеш рік в інституті, – може, це й вийде тобі на добро, бо там ти побачиш, наскільки «ми» різні та інші від «них», тож і навчишся, як маєш поводитись з «ними».
«Незважаючи на своє бажання бути «ліберальною», графиня Людмила була більш нахильна до тиранії… Особливо у власному домі, де її воля мусила бути центром, коло якого точиться світ». Наталена у своїх автобіографічних текстах говорила про те, що навіть батько усвідомлював, що у власному домі став тільки слухняним виконавцем волі своєї дружини. «Хотів було знов повернути собі втрачену гідність «пана дому». Але було вже запізно! Малі, надзвичайно гарні ручки пані Людмили твердо й певно тримали керму й не випустили її.
Шляхетність батька