Дівчатка. Оксана Забужко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Оксана Забужко
Издательство:
Серия: Тут могла б бути ваша реклама
Жанр произведения: Рассказы
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-7155-8
Скачать книгу
ли береш до рук новісіньку ялинкову іграшку (…пам’ятаю, то була сліпучо-біла балерина в застиглому спурхові пачки і якомусь немислимо вигинистому леґато скляних рук і ніг, таких тендітних і крихітнопалих, що доторкнутись до них своїм брутальним п’ятирічним пальчищем уже означало осквернити): такі обличчя катапультуються у світ мовби вмисно на те, щоб розворушити в нас нормально притуплене відчуття крихкости живого, – і ще й ця по-підлітковому непропорційно довга (уже не Брак – Модільяні) шия настороженого оленяти (оленя – від Олена: казати Лєна, Лєнка чи Лєночка, як казали всі, Дарці не повертався язик: Лєна – це Лєнка-пєнка й нічого більше, а ці заломи й кути, ці лінії, що тягнуться надсадно, от-от увірвуться, – це щось зовсім, зовсім іншого…), таку саму шию Дарка запам’ятала в розстебнутому на два верхні ґудзики (комірець штивний і також гострокутній, двокрилком розкинутий урозхрист по плечах: мода сімдесятих) виріжку шкільної форми, – ах, Ленця, Леник-Оленятко, у кабінеті хімії її місце було коло вікна, і світло так само падало їй на обличчя й шию, аж до темної западинки під другим ґудзиком, що глибшала, коли вона нахиляла голову, підставляючи сонцеві персиковий пушок на лівій щоці, – і щойно тут Дарці клацнуло, що це не може бути вона, що тій, правдивій Ленці-оленяті мало б бути, як і їй же самій, порядно за тридцять, – і все-таки якимось дивом це була вона, повернена наново у своїй навіть-не-двадцятилітній, вічно-підлітковій довершеності: врода кожної жінки має (як кожна статура – ідеальний розмір, щодо якого кілограмом більше чи менше – все на гірше), свій від роду запрограмований ідеальний вік – той, у якому розкривається найповніше і який може промчати водномить, як у пустельних квітів-ефемерид, а може в щасливій незмінності тривати роками, залежно від догляду й поливання (так оптимістично міркує собі Дарка, чиї видатки на поливання, тобто на креми й лосьйони, віднедавна почали перевищувати видатки на одяг), – Ленці згори однозначно приділено було підлітковий сайз, і хто знає, на що потім перетворило її життя? Ленця, оленятко. Отроковиця – ось точне слово.

      Ленця-не-Ленця з сонячної сторони тролейбуса врешті відчуває, що на неї дивляться, й повертає голову (метеликовий стріп повіками, погляд гострий, як виставлений уперед лікоть: дивись, казала Ленця, швидко-швидко закочуючи рукав, дивись, які гострі, хочеш помацати?… І ось тут теж… – відслоняючи коміра, ще дужче, схарапудженіше витягаючи шию, щоб продемонструвати свої кубістично насторчені ключиці: затамований віддих, погляд завмерлий, чужий і трошки зляканий – чи то власною довірливою відвагою, чи твоїми непередбачуваними діями: любиш, не любиш, плюнеш, поцілуєш?…). Звичайно ж, це не вона, і ця не таке вже й дівчисько, як видавалося в профіль, – Дарка відводить очі, чемно туплячись за вікно, де якраз вигулькує з-поміж поплямленої сонцем зелені Маріїнського парку кам’яний бовванчик Ватутін, тупо-округлий, лисий і самовдоволений, – скульптурний епіграф до цілої хрущовської доби: ровесничок, подумки форкає Дарка, і цієї самої миті нагло розуміє, що на шкільний збір випускників (цупка листівка-розгортка із золотим тисненням «Запрошення», вийнята позавчора з поштової скриньки і непевно відкладена набік – буде ще час подумати…) вона таки, хай йому грець, піде, хоч її й наперед підмлоює від нудьги: що може бути цікавого в цьому жалюгідному акті самоствердження, кожного зокрема, перед лицем власного отроцтва, що цікавого в сивіючих і лисіючих дядьках, радих на часинку обернутись на хлопчаків, і штучно вистроєних цьотках, які крадьки ревниво пасуть зором твої зморшки в надії, що в них їх куди менше?… Але вона піде – щó б не сталося з Ленцею-оленятком, вона мусить це знати.

* * *

      Одного разу Дарці потрапила на очі стаття якогось американського ґендерного мудрагеля, де ледве не за аксіому стверджувалося, буцімто хлопчики більше «competіtіve»,[1] а дівчатка, навпаки, більше «cooperatіve».[2] Тільки хлопчик міг із легким серцем зблягузкати таку дурницю. В чистому вигляді боротьба за владу – не за дивіденди у вигляді оцінок (еквівалент пізнішого фінансового успіху), не за увагу протилежної статі (та ще себе такою не усвідомила) і навіть не за зірвані оплески на шкільній ялинці (що насамперед тішать марнославство батьків і тільки в другу чергу нарощують м’язи твоєму власному), – а саме за владу як таку, в її майже-бездомішковій, мов той сухий спирт, і тим особливо наркотизуючій формі: за виключне й неподільне право вести за собою цілий клас – хоч з уроку на спортмайданчик, хоч після уроків – на котячий концерт під вікно неприємної тобі «жиропи» з першої парти, що на перервах знай жує принесені з дому бутерброди в проолієному папері, а потім лишає на підручниках гидкі масні плями, – байдуже, куди, байдуже, на добре чи на зле, бо різниці між добром і злом не існує, як взагалі не існує її при всякій абсолютній владі, – ця боротьба, окрім як у первісних племен, найчастіше подибується таки серед дівчаток – від восьми до дванадцяти років. Потім, хвалити Бога, в них з’являються інші, цивільніші клопоти.

      На той час, коли в їхньому четвертому «Б» з’явилась Ленця, Дарка вже мала за собою біографію, цілком гідну майбутнього кримінального або політичного лідера (межа між цими двома, як відомо, вельми плитка й визначається не вдачею, а обставинами): аж дві дівчинки з її класу мусили змінити школу, одна навіть посеред навчального


<p>1</p>

Схильні до змагання.

<p>2</p>

Схильні до співпраці.