ISBN 978-5-4493-1352-2
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
I. Подарунок на День народження
Є на світі одна чудова країна назву якої я не пригадаю, та здається називають її Країною Пригод. Не дивуйтесь, якщо більшість людей (а особливо дорослих) нічого не знають про існування такої. Цю країну ви не знайдете на карті і не відшукаєте за компасом. Та побувати там можливо, якщо маєте велике бажання, звісно. В цій країні трапляються різні дива і неможливе стає можливим. Потрапляючи до неї люди починають бачити речі, які раніше не бачили і не дивуються нічому. Які пригоди на мене там чекають? – запитаєте ви. Терпіння, друже, вони звісно будуть. Але на все свій час. Головне – бути готовим до всього і нічого не боятись. Бо лише сміливі та відважні, а ще ті, хто має щире серце, можуть пройти через всі випробування та перешкоди, здобути те цінне, що допоможе їм перемагати.
Що ж, ви готові туди потрапити? Ви, звісно, ще не знаєте де ця країна. А можливо вагаєтесь в користі такої подорожі. То ж спершу пропоную послухати історію однієї дівчинки, яке була там, і з якою трапились ті дива, що ми називаємо казками.
Одного осіннього вечора сім'я Марії Прудько зібралася за святковим столом. Проте тут були не лише дорослі, а й діти. Сміх, галас, розмови та весела музика злились в єдину симфонію. І було справді весело бо це ж було день народження Марії. Обкладена подарунками вона сиділа мов маленька принцеса і приймала привітання. Хоча, як вважала сама Марія, вона вже зовсім не була маленькою, бо сьогодні їй виповнювалося 12 років.
– Оленко, рада, що ти прийшла. Я так чекала.
– Чесно кажучи, Маріє, я й не сподівалась. І побуду у тебе десь до сьомої, бо ми сьогодні ж всією родиною від'їджаємо.
– Як то, сьогодні? Я з тобою майже не розмовляла. Надіюсь ти будеш не довго, а коли повернешся, ми зберемося з тобою і ти все мені розповіси.
– Та, ні, мабуть не зберемося, а може колись, звісно Та не думаю, що скоро, бо розумієш: я, ми, в загалом…
– Олено, що ти там говориш, не розумію. То коли ти кажеш повернешся?
Олена не знала, що й говорити. Вперше в житті їй було так важко. Наважившись, вона підняла свої сині очі і випалила:
– Ми їдемо назавжди, Маню. Повір, мені також дуже прикро…
– То ж, значить, ми більше не побачимось?
– Ну чому, ти можеш приїжджати до мене в гості. Ти знаєш. Я завжди тобі рада. І на літні канікули ми знову таки приїдемо, я не певна, звісно, але…
Тут вона не договорила, бо Марія, яка до останнього хотіла не показувати свій відчай, заплакала. Здається свято було зіпсоване. Нічого не радувало: ні нова рожева сукня, про яку вона так мріяла і яку їй все-таки мама купила в подарунок, ні цей величезний торт, який височів на столі обліплений трояндами та метеликами, ні татів фотоапарат в сріблястій упаковці, навіть квіти в вазах здавалися не такими ароматними і зовсім не весело похнюпили головки.
– Ну що ж – нарешті вимовила дівчинка – думаю тобі сподобається на новому місці.
– Можливо й сподобається. Та я все рівно тебе не забуду.
Дівчатка обнялися. Їм було все-таки гірко розлучатися, вони стільки часу провели разом, ходили до однієї школи, навіть сиділи поруч. Інші, похнюпивши голови, стояли біля них. Їм також не хотілося, щоб Олена їхала, хоча, з іншого боку, місце «Міс школа» стане вакантним і хто знає, можливо хтось із них його посяде. Та й Марія, яка весь час проводила з Оленою, можливо буде нарешті більше уваги приділяти їм. Бо чим вони гірші?
За такими роздумами непомітно пролетів час і в дворі засигналила машина. По Олену приїхав тато і вона ще раз попрощавшись сіла і поїхала в місто, де на неї чекало зовсім інше життя.
Ще трохи і гості зовсім розійшлися по домівкам а Марія залишилася сама сидіти у вітальні. Посіріло, на небі зібралися хмаринки, а згодом пустився дощ. Проте Марія здавалося не помічала, що відбувається навколо. Вона байдужо дивилася у вікно, коли це десь пролунало:
– М'яв, м'яв, м'яв..
Голос був такий вже жалібним, що Марія визирнула у вікно і побачила маленьке, біленьке кошеня яке мокло під дощем. Звідки він міг взятися? Ні в кого з сусідів немає котів. Довго не роздумуючи дівчинка вибігла надвір і стала гукати:
– Киць, киць, киць, маленький. Не лякайся, я тебе не образю, іди до мене.
Та кошеня зовсім не реагувало на її слова. Проте і з міста нікуди не йшло. Дівчинка наблизилась до нього й тут воно побігло до кущів малини та зникло в гущавині. Марія побігла слідом. Кошеня не чекаючи поки дівчинка візьме його до рук, залізло під куща й дивилося на неї своїми великими зеленими очима. Пробираючись крізь зарослі малини, Марія нарешті дійшла до нього. Але й тут цей пухнатий біленький м'ячик, який зовсім намок від дощу, побіг собі далі.
– Куди ж ти тікаєш? На твоєму місці я б зупинилася. Зовсім не розумно в таку погоду мокнути на вулиці. А вдома я наллю тобі молока.
Кошеня