За метушнею довкола спостерігав байдужий погляд ледь розкосих очей, що мружились, зустрічаючись із палючим сонячним промінням. Самі лишень очі визирали з-під яскравих кармазинових[2] шовків, що з голови до п’ят огортали тендітну постать маленької татарки. Тонка випещена рука висунулася з-під розшитого золотом халата та вказівним пальцем покликала старого євнуха.
Дочка правителя Кафи, османського намісника Халіль-бея, користувалася особливими привілеями. Їй пощастило народитися від третьої дружини бея, єдиної жінки, котра принесла йому шлюбних дітей, і єдиної, яку він, навіть через двадцять п’ять років після першої зустрічі, обожнював.
Юнка мала нечувані, як для доньки такого вельможі, привілеї: час від часу їй дозволялося полишати гарем у супроводі одного з двох приставлених до неї євнухів, що ревно охороняли свою господиню та готові були виконати будь-яку забаганку сімнадцятилітньої Аліє Ханим лише за помахом руки. Як-от зараз.
– Слухаю вас, о зірко на кримському небосхилі! – звернувся до неї євнух, посміхаючись надщербленим ротом, у якому бракувало одного зуба.
– Я знудилась. У цьому місті не відбувається нічого вартого моєї уваги, – байдужим голосом сказала Аліє.
А далі, хитрувато всміхнувшись одними лиш очима, що визирали з-під покривал, продовжила:
– Чула я від служниць, що у батьковій в’язниці тримають якусь особливу панну з Польського королівства…
– Так, ясна моя господине, її захопили під час минулого набігу десь у Роксоланії[3], – покірно опустив голову євнух, зводячи до купи й без того густі брови. – Уже з місяць тримають. Вона дочка якогось пана-шляхтича їхнього, вочевидь, небідного, тож скоро за нею приїдуть із великим викупом.
– Я хочу подивитися на неї, Ельнуре, – владним тоном наказала Аліє.
– Навіщо це вам, моя весняна квіточко? – збентежився євнух, і розгублена посмішка розповзлася його круглим зморшкуватим обличчям. – Батечко ваш, нехай дарує Аллах йому довге правління, сваритимуться…
– То й нехай, – спокійно знизала плечима Аліє.
За мить її котячі очі знову звузилися до двох тонесеньких щілинок, у яких заграли веселі бісики.
– Відведи мене до неї. Я хочу подивитися, яка вона – ота шляхетна панянка.
– Ну, добре, золотосяйна пташечко… але ненадовго, згода?
Ельнур, нещасний самотній євнух, що з малих літ і до своєї старості служив у гаремі бея, по-батьківськи любив Аліє. Він не міг відмовити жодному її бажанню, тож і цього разу, незважаючи на дивне прохання, погодився й рушив уперед, кличучи дочку правителя за собою. Йдучи лабіринтом мощених вулиць, які зміями вилися вгору-вниз між мечетями, грецькими церквами й палацами центральної, франкської, частини міста, вони незчулися, як опинилися в Біруні, майже біля самих стін фортеці. Тут, у низеньких хатках, мешкали робітники, торговці й музиканти. Саме тут, між вірменською майстернею та мечеттю Енічери Халіл, розташовувалась в’язниця, на верхньому поверсі якої, у чистих і добре обставлених світлицях, тримали особливо важливих полонених.
Вартові лише покірно схилили голови, впізнавши євнуха з гарему правителя та одразу збагнувши, хто його супутниця. Аліє Ханим примружилася й м’якою, ледь чутною ходою попрямувала за Ельнуром. Вузькі сходи привели незваних гостей у довгу галерею, де за ґратованими дверима, мов птахи в золочених клітках, на оксамитових подушках тужили полонені.
Перекинувшись кількома словами з вартовим, Ельнур указав на потрібну кімнату-клітку. Дівчина підійшла до майстерно оздобленої кованої ґратниці й зазирнула всередину.
За низеньким укритим італійським гобеленом столиком, на розкішних килимах, сиділи дві молоді жінки, убрані по-європейськи: в білосніжні колись сорочки з мережаними манжетами та важкі сукні з темної парчі.
– Ота, що в темно-синьому з золотом, – то пані, а у чорному – її служниця, – шепнув Ельнур, але Аліє відсторонила його, жестом наказавши відійти.
Помітивши татарку, жінки підвели очі.
– Чого витріщилась? – підійшла до ґрат пані в темно-синій сукні та з викликом задерла вгору підборіддя, від чого її досить миловиде обличчя набуло неприємних рис. – Ніколи не бачила шляхтянок?